За сприятливих умов національні меншини можуть відіграти шляхетну роль у справі єднання народів, їх взаєморозуміння і взаємозбагачення культур. Людська природа, одначе, така, що люди частіше б’ються, аніж дружать.

Кінець XX століття відзначений численними етнічними конфліктами у всьому світі, включаючи територію колишнього СРСР. Природа цих конфліктів різноманітна. Іноді це боротьба за право мати свою національну державу (баски, курди, чеченці та ін.). Однак частіше етнічні конфлікти виникають, коли нацменшина в якійсь країні (ірландці в Ольстері, серби в Хорватії, вірмени в Нагірному Карабасі тощо) вже мають у сусідстві свою «материнську» державу, тобто таке національно-адміністративне утворення, де даний етнос становить правлячу більшість. З цілком зрозумілих причин люди можуть захотіти «жити у себе вдома», «в своїй державі», а в «материнської» держави може виникнути спокуса використати проти інших країн своїх співплемінників як «етнічну зброю». Наслідки таких дій можуть бути щонайважчими. Класичний приклад тому – гітлерівська Німеччина. Як відомо, одним з головних пріоритетів нацистської зовнішньої політики було прагнення об’єднати всіх «фольксдойчів», що проживали у «бліжнєм зарубєж’є» (етнічних німців або тих, кого нацисти вважали німцями без уповноваження їх на це: австрійців, ельзасців та ін.) в одній державі («айн райх, айн фольк, айн фюрер», тобто «одна імперія, один народ, один вождь»). Проводилась така політика, зрозуміло, під гаслом «захисту наших від гноблення».

Чи були підстави для таких тверджень? Де так, де ні. У Югославії (особливо в Словенії, немовби в помсту за те, що в сусідній Австрії словенці не мали жодних прав) і в традиційно шовіністичній Польщі німці справді стикалися з різного роду утисками і причіпками на кшталт тих, яких зазнають сьогодні росіяни в країнах Балтії. І Друга світова війна почалась (з нападу Німеччини на Польщу) саме під приводом захисту польських німців. Власне, приводом до війни був заклик «бити гансів», зачитаний польською мовою з радіостанції прикордонного міста Ґляйвіц (провокація, організована гітлерівською службою безпеки).

В інших країнах – як, наприклад, у Чехословаччині, яка колись була складовою частиною імперії Габсбургів, – ставлення до німецької меншини можна було назвати зразково-показовим. Німці мали свої школи і вищі навчальні заклади, свою пресу, національне представництво в парламенті і навіть окремі німецькі лікарні. Власне кажучи, чехи і словаки були у власній країні до певної міри людьми другого сорту, а першим сортом були якраз німці: будь-який «фольксдойч» від Праги до найменшого села міг жити, не знаючи жодного чеського слова, і вважав за норму звернутися до будь-якого чеського чиновника, торгівця і т.п. по-німецьки і вимагати відповіді німецькою – аналогічно тому, як поводили і сьогодні поводять себе росіяни в республіках колишнього СССР.

Одначе саме Чехословаччина першою відчула на собі важку лапу Гітлера. Як вказує дослідник, Гітлер використав німецьку п’яту колону в Чехословаччині та інших країнах «як знаряддя, безперервно, починаючи з 1933 року, застосовуючи його з неперевершеною майстерністю, диявольською винахідливістю і найвищою мірою презирства до укладених угод і загальноприйнятих правил пристойності»². На жаль, більшість «фольксдойчів» клюнули на гітлерівську приманку і поряд з «рейхсдойчами» (громадянами Німеччини) стали слухняними виконавцями нацистських планів.

Схожість подій півстолітньої давності з реальністю наших днів вражає. Замініть назви «Німеччина» і «Чехословаччина» словами «Росія» та «Україна», поставте замість «Судети» – «Крим», замість «Конрад Генлейн» – «Юрій Мєшков», і ви отримаєте майже точну копію того, що відбулося наприкінці 30-х років (аж до того, що Генлейн, як і Мєшков, був професійним фізкультурником).

Тому вивчення поведінки німецьких нацменшин у різних країнах може виявитись вельми корисним нині, коли внаслідок розпаду СССР значні етнічні групи (насамперед, зрозуміло, мільйони росіян) опинилися за межами своєї етнічної батьківщини. Від відповіді на питання, чи зможуть ці люди мирно вписатися у нові держави або ні, залежить надзвичайно багато: можливо, стабільність всього євразійського континенту.

1956 року в США вийшла книжка, написана співробітником Амстердамського державного інституту військової документації Луї де Іонгом «Німецька п’ята колона у Другій світовій війні» (російський переклад. – М.: Издательство иностранной литературы, 1958). Автор детально розповів про ту роль, яку відігравали групи німецької нацменшини або німецьких колоністів у різних країнах, і спробував з’ясувати, за яких умов нацменшина перетворювалась на п’яту колону. Вважаємо, що висновки Л. де Іонга є надзвичайно цінними і цілком зберігають свою актуальність і сьогодні, оскільки можуть бути застосовані до вивчення будь-якого етнічного конфлікту на території колишнього СССР (Карабах, Придністров’я, грузино-абхазький і грузино-осетинський конфлікти, міжетнічні сутички в Середній Азії, тер­тя між поляками і литовцями в Литві і, звичайно, численні конфлікти або конфліктні ситуації, пов’язані з російськими нацменшинами).

Л. де Іонг формулює визначення таким чином.

До німецької п’ятої колони належала будь-яка група, що перебувала поза межами націонал-соціалістської Німеччини і сприяла німецькій територіальній експансії, діючи зумисне і у відповідності з секретними вказівками німецьких властей.

Дослідник дає деякі пояснення до цього визначення, яке має подвійний зміст: з одного боку, це може бути п’ята колона, що складається з німців; з іншого – мова може йти про пронімецьку п’яту колону, що діяла в інтересах Німеччини (найрізноманітніші нацистські рухи в Норвегії, Голландії, Франції, Великобританії і т. д.), еквівалентом якої є українські, білоруські, латиські та інші комуністи, котрі ведуть боротьбу проти незалежності своїх країн. Луї де Іонг також вказує, що, хоча діяльність п’ятої колони розглядається як свідома й зумисна, фактично чимало людей своєю поведінкою і вчинками об’єктивно, ненавмисне сприяли територіальній експансії Німеччини. Луї де Іонг каже, що функції п’ятої колони були різними в умовах мирного і воєнного часу. Функції мирного часу можуть бути узагальнені одним словом – «підрив». (У наші дні вірші нещодавно померлого в Харкові Б. Чичибабіна «За что я родины лишен?» або, припустимо, глузування над українською мовою, без чого не обходиться жоден одеський КВК, належать саме до таких випадків «ненавмисного підриву» – лік їм йде на тисячі й тисячі). Щодо функцій воєнного часу, то вони зводились до подання допомоги німецьким військам зсередини в ході самої агресії (ведення розвідки, подавання сигналів, диверсії, ухилення від мобілізації, аж до пострілів у спину своїм співгромадянам). Між воєнною і політичною п’ятими колонами, безумовно, існувало чимало перехідних, проміжних варіантів. Воєнну п’яту колону дослідник розглядає як логічне завершення, як кульмінаційний пункт розвитку політичної п’ятої колони.

Луї де Іонг відзначає, що переселення німців, які тривали століттями, ділилися на два основних види. Коли німці переселялися в країни, де економічний та культурний рівень були приблизно такими ж, як у Німеччині (США, Австралія, Нова Зеландія), вони, як правило, швидко асимілювались і втрачали свій національний характер упродовж одного чи двох поколінь (це ж, ймовірно, чекає росіян в країнах Балтії і частково, можливо, в Україні і Білорусії, особливо, якщо вести мову про росіян з невисоким рівнем освіти, – фактично вони асимілюються там уже упродовж багатьох поколінь³). Проте в слов’янських країнах німецькі прибульці почували себе людьми, котрі стоять на значно вищому ступені розвитку порівняно з корінним населенням (це ж було характерне для вірмен, що проживали в Азербайджані). З покоління в покоління у них культивувалось і передавалось почуття погордливості й пихатості: ми, німці, розумніші, здібніші... Своєю чергою, серед корінного слов’янського населення зростало приховане почуття ворожості до іноземців, котрі зуміли зайняти привілейоване становище в суспільстві – великих підприємців, високопоставлених чиновників, іменитих городян. (Звідси випливає, що росіяни навряд чи захочуть асимілюватися в Казахстані або Середній Азії – тим паче, що в цьому випадку існують і расові відмінності).

Які фактори сприяли або, навпаки, перешкоджали спробам нацистів перетворити всі німецькі общини в ефективну п’яту колону, котра працювала на Німеччину?

До факторів першого роду, вказує Л. де Іонг, належали такі.

Відносна численність тієї чи іншої групи. Будь-яка група населення могла лише тоді організувати великий рух, здатний порушити існуючий порядок, коли вона мала достатню питому вагу в загальній кількості населення тієї держави, про яку йшла мова. (Зрозуміло, що Литва з 9,4 % росіян значно стійкіша, ніж Латвія з 34 % або Казахстан з 37,8 %).

Територіальна близькість до Німеччини. Чим ближче до Німеччини проживала дана група, тим більші можливості відкривались для встановлення з нею контакту і підтримання взаємних зв’язків. (Аналогічно тому, як Німеччина мала не надто багато можливостей впливати на «фольксдойчів» в Аргентині, навряд чи Москва зможе активно впливати на росіян у Туркменистані).

Ґеографічна зосередженість. Політична активність групи зростала, якщо вона проживала у суміжних районах, а в деяких з них становила більшість населення (65 % німців у Судетській області; 67 % росіян у Криму).

Ступінь економічного розвитку. В сучасному суспільстві політична діяльність найчастіше виникає серед міського, а не серед сільського населення. Чим менше у складі даної національної групи селян, що проживають розрізнено, тим скоріше розвивається у її середовищі політична діяльність. (У країнах «бліжнєго зарубєж’я» росіяни проживають майже виключно у великих містах, що є фактором, який сприяє їх політичній активності).

Соціальне становище. Якщо та чи інша група людей зазнавала соціально-економічних труднощів, її незадоволення могло вилитися у політичні форми. Задоволені своїм становищем люди не прагнуть до заколотів. Коли горбачовське керівництво довело свою країну до порожніх полиць у крамницях, населення Криму проголосувало за те, щоб залишитись у складі України, оскільки київські власті і Рух посилено втовкмачували, що незалежна Україна, «яку об’їдають москалі», негайно перетвориться в країну з молочними ріками і кисільними берегами. Коли життя показало, що надії такого характеру були марними і рівень споживання в Україні виявився не вищий, а навпаки, нижчий, ніж у Росії, хоча не до такої міри, як товкмачать російські ЗМІ, кримчани захотіли «домой в Россию». Проте, якщо завтра з якоїсь причини рівень життя в Україні обжене російський, кримський сепаратизм знову щезне як дим.

Історичні зв’язки з Німеччиною. Якщо територія, де проживала дана група, входила раніше до складу Німеччини, то така група звичайно виявляла схильність до возз’єднання або злиття з Німеччиною. (Порівн.: Крим, Нагірний Карабах, або, як його називають вірмени, Арцах, що входив раніше до складу Вірменії).

Почуття пригнобленої меншини. Якщо люди, котрі входили до тієї чи іншої групи, почували себе пригніченими, незадоволення, що виникало, сприяло підвищенню політичної діяльності.

На відміну від попередніх факторів, дуже легких для розуміння, цей пункт найскладніший, оскільки пов’язаний з вельми суб’єктивною сферою людських емоцій. (Навіть американські мільярдери іноді почувають себе нещасними, ображеними і закінчують життя самогубством). Тому зупинимося на ньому докладніше.

Немає жодних сумнівів, що існує (і, ймовірно, довго ще буде існувати) національний гніт – тобто політичне, економічне, культурне гноблення одних народів іншими. Немає також жодних сумнівів, що й в Російській імперії, і в СССР національне гноблення практикувалося у позамежних вимірах – від «простої» заборони української мови і примусового навернення у православ’я лютеран, уніатів, мусульман до повного знищення деяких кавказьких народностей (наприклад, убихів) за царських часів; у совєтський період – від тієї ж насильницької русифікації народів, включаючи мусульманські, з переведенням їх писемної графіки з арабської на латинську, а відтак – на кирилицю (на що не замахувалися навіть петербурзькі імператори) до близьких за своїми наслідками до геноциду масових депортацій кримських татар, чеченців, інгушів, калмиків та інших народів.

Перелік усіх злочинів, образ і несправедливостей, вчинених щодо неросійських народів царської та совєтської імперій, зайняв би не один товстий том, і внаслідок обмеженості обсягу даної статті ми не будемо зупинятися на цьому питанні, відіславши зацікавлених до обширної літератури, що є на цю тему, наприклад, до праці А. Авторханова «Империя Кремля», уривки з якої свого часу надрукував журнал «Дружба народов»⁴, або до книжки І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

На жаль, сам факт національного гноблення в дореволюційній Росії і СССР сьогодні агресивно заперечується переважною більшістю росіян, не виключаючи і тих, кого відносять до вищих моральних авторитетів. Поширюють або байки про «братскую семью народов», або взагалі розраховану на недоумкуватих тезу про те, що «хуже всего било русскім» (Солженіцин, К. М’яло та інші), підсилену такими, з дозволу сказати, «прикладами»: «у нас даже не било своей компартії» або «у нас даже не било своей Акадєміі наук». (Навіщо ж тоді – якщо «хуже всех» – незліченні Мяснікяни перетворювались у М’ясникових, Зільбери в Каверіних, а Вареники – у Варенникових?).

І невизнання своєї провини, брак каяття (хай не привселюдного, а хоч би перед самим собою) – все це найсерйозніші обставини, котрі впливають як на умонастрої росіян у близькому зарубіжжі, так і на ставлення до них з боку тих народів, серед яких вони живуть.

Сьогодні, либонь, немає жодного російського політика або громадського діяча, який би не говорив про «мілліони русскіх, отторгнутих от родіни» або про «расчленение по жівому». Проте нікому з ораторів не спадає на думку, що вони представляють народ (або щонайменше державу, якщо РФ оголосила себе правонаступницею Російської імперії та СССР), який тільки тим і займався, що «расчлєнял по живому» сусідні народи (українців, коли Москва і Варшава поділили між собою Україну за Андрусівським договором 1667 року, затим поляків, азербайджанців, румунів, німців у совєтський час...).

Тому скарги росіян де-небудь у Кишиневі, що їх «отторглі от родіни», сприймаються місцевим населенням щонайменше іронічно.

Невизнання своєї провини призводить до надто завищених вимог росіян до «тубільців». Якби «тубільці» застосували щодо росіян усі дії, котрі застосовували проти них (наприклад, депортували всіх росіян в телячих вагонах куди-небудь в Каракуми або перевели російські школи в Ташкенті на арабську графіку), то переконаний: росіянам, що називається, небо за макове зернятко здалось би. Але, наскільки мені відомо, помсти за принципом «око за око, зуб за зуб» не відбувається (за рідкісними, можливо, винятками). Однак шляхетність «тубільців» рідко оцінюється належним чином. Московські газети вщерть набиті прикладами «гноблення» росіян, які у представників «титульних» націй у державах, про які йде мова, можуть викликати лише гірку усмішку або навіть гнів.

Так, А. Мілкус з Одеси обурюється тим, що міська проводова радіомережа, посилаючись на відсутність коштів, припинила трансляцію «Маяка» – на приймач слухати можна, а на кухонний гучномовець – вже ні⁵. Це пише людина з міста, де свого часу градоначальник адмірал Зельоний забороняв виконання на концерті народної пісні «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», вимагаючи, аби артисти співали «Ах, не хаді, Грішка, да і на пікнік». Інший «рускоязичний» літератор з Дніпропетровська скаржиться, що в Україні виходить лише один товстий літературний журнал російською мовою⁶. (Росія досі не має жодної української школи на 5 млн. українців, жодного журналу або газети, жодної хвилини на радіо або телебаченні – проти 5283 російських шкіл в Україні, 18 російських театрів, «Останкіно», РТВ тощо). Катерина Дєєва з «Московского комсомольца» обурюється, що росіяни в Прибалтиці «фактічєскі лішени Російского тєлєвідєнія (очевидно, канал «Россия» – В. К.), которое переведено на дєцимєтррвиє волни»⁷. Але чому ж – «лішени»? Останні років десять практично всі вітчизняні телевізори випускаються з дециметровими селекторами каналів. І взагалі зараз весь світ переходить на ДМХ.

Таких скарг з московських газет і журналів можна було б навести сотні й тисячі. Всі вони приблизно вкладаються у формулювання: «Аткройтє нам в Курган-Тюбе русскую опєру, а коль нє аткроєтє– ето уже угнєтєніє!»

Згадане питання впритул пов’язане з фінансуванням. І у зв’язку з цим у мене є одна пропозиція. Як відомо, сьогодні багато колишніх совєтських республік заборгували Росії за енергоносії. Україна, наприклад, заборгувала приблизно 2,5 млрд. доларів. За міждержавними вимірами це порівняно скромна сума (досить сказати, що сама Росія лише Чехії та Словаччині винна вдвічі більше, а загалом західним країнам – понад 130 млрд. доларів). Однак усі бачать, як «нервово» Москва реагує на цей український борг: постійний шантаж, політичний тиск, погрози «перекрить кранік» і здійснення цих погроз реально. (Таке «братерське» хапання за горло у важкий для України час українці, безумовно, надовго запам’ятають і запишуть у свої підручники історії). Але чому б уряду України не поставити перед Москвою питання про фінансування російської школи і культури в Україні і навпаки на паритетних засадах? Мільйони українців, що проживають в РФ, такі ж платники податків, як і росіяни в Україні. І якщо Москва не витрачає жодної копійки зі сплачуваних українцями, білорусами, казахами, вірменами податків на розвиток їхньої культури, на школи тощо, то, можливо, і Києву, Мінську, Алмати, Єревану варто почати економити кошти за рахунок російських шкіл, театрів, трансляцій московських телепередач? Або нехай всі ці суми вираховуються з боргу за енергоносії – чому це 600 тисяч вірмен, що проживають в Росії, повинні фінансувати виключно хор П’ятницького?

Є ще одна обставина, через яку росіяни в окраїнних республіках можуть почувати себе пригнобленими. В СССР росіяни, безумовно, були панівною нацією – на всій території. Ось що сім років тому писав з цього приводу А. Авторханов:

«Які ж кадри в національних республіках мають вирішальне слово – місцеві національні чи прислані сюди московські кадри? Відповідь дуже проста, і вона всім відома: за формою «урядують» місцеві кадри, а по суті правлять московські імперські кадри... У всіх союзних республіках... перші секретарі ЦК партій – люди корінної національності, а другі секретарі, які завідують кадрами республіки, – московські посланці. У всіх відділах ЦК, де шеф – націонал, його перший заступник москвич. У Верховній Раді республіки головою є націонал, а його перший заступник – з Москви, у всіх міністерствах, де москвич не є сам міністром, перший заступник знову ж таки посланець з Москви. Ось ці другі секретарі партії і перші заступники міністрів... і роблять політику і здійснюють владу в союзних національних республіках.

У національних республіках є посади, які взагалі не довіряються націоналам: начальники гарнізонів, командуючі військовими округами. В туркестанських республіках, як правило, не призначають туркестанців головами КГБ і командирами прикордонних загонів. Такої ж практики дотримуються на Кавказі, в Прибалтійських республіках і Молдавії»⁸.

Тепер, ясна річ, картина інша. Хоча росіяни доволі широко представлені у вищій адміністрації більшості колишніх союзних республік, часто і Голова Ради міністрів (наприклад) нової держави є «націонал», і всі його заступники. Ніхто з місцевих не бачить в цьому нічого незвичайного – цілком так само, як росіян не дивує те, що в Росії прем’єрує росіянин Чорномирдін, і більшість (якщо не всі) його заступники також росіяни. Однак російський чиновник де-небудь в Узбекистані, якому раніше один лише факт володіння російською мовою надавав величезні переваги, тепер, позбувшись свого поста через незнання узбецької, може відчувати незадоволення. Інакше кажучи, під гнобленням нерідко розуміють ліквідацію панування. А це, погодьтеся, різні речі.

Сюди ж впритул долучається складне і болюче мовне питання. Не секрет, що більшість росіян, котрі проживали в «національних» республіках, у часи СССР не знали і, головне, не хотіли знати мов тих народів, серед яких вони жили. Найнесміливіші спроби навчити їх цих мов (уроки національних мов у російських школах) впереваж агресивно відкидались. Я був свідком, як десь у 1990 році якийсь літній чоловік у «Гайд-парку» на Пушкінській площі (пам’ятаєте, існував у Москві такий куточок, де збирались охочі посперечатись на політичні теми?) грубо чванився тим, що прожив тридцять років в Естонії і не знає, як «по-їхньому» «дякую» або «доб­ри­день»:

– А на ... оно мне нужно?! У нас на заводє всє русскіє, і у мєня друзья всє русскіє, я к естонцам в гості нє хажу!

Можу долучити й особисті спогади. Наприкінці 60-х років я навчався на російському відділенні філологічного факультету Херсонського педінституту. Зрозуміло, були в нас, філологів, заняття з української мови. І багато студентів, росіяни за національністю, вимагали звільнити їх від «непотрібної української мови». Добре пам’ятаю, як Наташа Б., студентка з нашої групи (її найулюбленішим заняттям було полювання за іноземними матросами в Херсонському порту), канючила:

– Ну па-ажа-луста... Атпусті-тє...

– Ви живете в Україні і повинні знати українську мову, – казала їй викладачка.

– Ну і что, что живу... – відповіла по-російськи Наташа, явно працюючи на публіку, тобто всміхаючись і одночасно поводячи плічками, шиєю та іншими частинами тіла. –

– А я ру-усская...

– Вас після інституту розподілять на три роки в село, де ви будете навчати українських дітей, – пояснювала викладачка, граючи вже жовнами на вилицях. – Вони погано розмовляють по-російськи. Як же ви зможете донести до них свою думку, якщо не будете знати їхньої рідної мови?

– Может, я нє пає-єду в сєло... А может, я вийду за-амуж...

Ніхто з росіян не дивується, що у США розмовляють по-англійськи, а у Франції по-французьки. Коли в часи «розвинутого соціалізму» якому-небудь москвичу чи ленінградцю випадало неймовірне щастя – місячне відрядження у ФРН, він за півроку чи навіть за рік до того починав посилено вивчати німецьку і навіть спав у навушниках і, засинаючи, повторював:

– Ді аутобан...

Однак, вирішивши переїхати назавжди в Латвію, він упереваж не вважав за потрібне вивчити хоча б одне латиське слово. Йому вбили (і він сам собі навіяв), що Рига, Ташкент і Львів – це все «Росія», а в Росії, як відомо, розмовляють по-російськи.

Проблема мови, повторюю, є архіскладною. Сюди входить і проблема мови богослужіння (якою мовою накажете правити службу в православних київських соборах? У Москві вона правиться русифікованою церковнослов’янщиною. Чи повинен Київ відтворювати її? Чи перейти на церковнослов’янщину українізовану? Чи на чисто українську мову?), і проблема наукової й технічної термінології, труднощі з навчальними підручниками, словниками (у величезному довідковому залі Московської бібліотеки іноземної літератури ви легко відшукаєте який-небудь урду-угорський словник, однак російсько-українського словника ви там не знайдете).

«Коренізація» в національних республіках часто супроводжується, так би мовити, «дитячими хворобами». Це і надто прискорені темпи запровадження національних мов (часто у такий спосіб вислужуються ті ж чиновники, котрі 15 років тому з гордістю рапортували Кремлю: «Всі дитячі садочки у нас переведені на російську мову!»), і наївне прагнення будь-який предмет чи поняття називати як завгодно, тільки б не так, як говорять «окупанти» (а чи потрібен «чисто грузинський» еквівалент слова «гіпотенуза» або «чисто український» слова «картридж»?), і звичайні дурниці (а хто від них застрахований?), наприклад, за п’ять днів до вступних екзаменів до вищої школи, коли документи вже здані і пересилати їх кудись пізно, оголошують, що буде іспит з національної мови...

Однак при всіх цих перегинах елементарну вимогу – знати, розуміти мову народу, серед якого живеш, – у жодному разі не слід вважати «гнобленням». Цю вимогу пред’являють до своїх громадян усі держави світу.

Нарешті, таке, повторюю, суб’єктивне відчуття, як відчуття гноблення, можна формувати і на зовсім порожньому місці – там, де ніякого гноблення немає, – методами пропаганди. Прикладом можуть бути претензії карабаських вірмен на першій фазі конфлікту: тижневий час телепередач азербайджанською мовою на стільки-то годин перевищує час передач вірменською. Вірмени також доводили, що процент керівних працівників-азербайджанців «надто завищений» порівняно з національним складом автономії. (Боротьба за ліквідацію такого гноблення коштувала десятків тисяч убитих і призвела до зникнення предмета суперечки, оскільки через відсутність електроенергії телепередачі припинилися взагалі, а через зупинку промислових підприємств зник і клас керівних працівників).

Однак у пропагандистському «усєрдії» такого роду всіх переплюнула Російська Федерація. Той факт, що внаслідок розпаду СССР певна частина росіян залишилась за межами Росії, тлумачиться як «вєлічайшая національная трагедія», «разрєзаніє єдіного народа по живому» – словом, мало не як планетарний катаклізм, якого не знало людство за всю свою історію.

Спробуємо спокійно розібратися, чи так це. За переписом 1989 року 82,6 % всіх совєтських росіян проживали на території РСФСР і, отже, опинились в нинішній РФ. Це значно більше, ніж частка білорусів, що проживають в Білорусі (78,8 %), казахів, що проживають в Казахстані (лише 80,3 % казахів проживають в своїй «титульній» республіці, решта – в Узбекистані, Росії і т. д.); таджиків в Таджикистані (75,3 %), не кажучи вже про вірмен (лише 66,7 % з них у 1989 році проживали «у себе вдома», тобто у Вірменській ССР). Якщо ж включити в цю статистику і закордонну діаспору (стараннями царських Генералів і дипломата Грибоєдова в нинішньому Ірані проживає більше азербайджанців, ніжу колишній Азербайджанській ССР; з ряду причин також за межами колишнього СССР проживає майже стільки ж вірмен, скільки і в його межах), то «вєлічайшая трагедія русскаго народа» взагалі здасться маленькою незручністю.

Чисельність німецьких общин у деяких європейських країнах у середині 1930-х pp.:

Австрія (вважали себе німцями не всі) 7 000 000

Чехословаччина 3 250 000

Франція 1 000 000

Європейська частина СССР 760 000

Польща 750 000

Румунія 750 000

Югославія 600 000

Угорщина 550 000

«Вільне місто» Данціґ 350 000

Італія 280 000

Латвія 65 000

Литва в районі

Мемеля (Клайпеда) 60 000

Данія 30 000

Чисельність російських общин у республіках колишнього СССР за даними перепису 1989 p.:

Україна 11 400 000

Казахстан 6 300 000

Узбекистан 1 700 000

Білорусь 1 300 000

Киргизстан 900 000

Латвія 900 000

Молдова 600 000

Естонія 500 000

Азербайджан 400 000

Таджикистан 400 000

Литва 300 000

Грузія 300 000

Туркменистан 300 000

Вірменія 50 000

Перейдемо тепер від відносних цифр до абсолютних. За межами РФ у момент розпаду СССР виявилось 25,3 млн. росіян. З них приблизно мільйон уже повернувся в Росію – із зон конфліктів у Закавказзі, на Північному Кавказі (зокрема, в Чечні) і в Середній Азії. Залишається 24,3 млн. З цього числа 11,4 млн. проживають в Україні і 1,3 млн. у Білорусі – в сумі 12,7 млн. Які умови проживання російської нацменшини в цих слов’янських республіках? «В толще основного насєлєнія нєт і тєні нєтєрпімості между украінцамі і русскімі», пише Солженіцин в «обустроітєльной» брошурі. Повіримо йому – тим паче, що з 11,4 млн. українських росіян 3 млн. становлять особи, народжені від змішаних шлюбів (дані по Білорусі у мене відсутні, але й там, зрозуміло, таких людей чимало), які практично всі записані росіянами (в СССР – більш престижний і такий, що надає більше можливостей для майбутньої кар’єри дитини «п’ятий пункт»).

Залишається, отже, 11,6 млн. росіян у Казахстані, Середній Азії, Закавказзі, Молдові і країнах Балтії. Саме стільки росіян зазнають тих чи інших незручностей (на кшталт тих, яких зазнаватиме росіянин у будь-якій демократичній країні Західної Європи або США, скажімо знання державної мови або цензу осідлості для отримання повноцінного громадянства) або утисків. Однак в «уніженниє і оскорбльонниє» записуються всі 25,3 мільйона. Зрештою, і це не межа. Якийсь кандидат юридичних наук В. Лафітський, котрий вимагає перекроювання кордонів, пояснює, що «к етому нас прізиваєт память предков, а также боль, страданія і надєжди тєх 40 мілліонов россіян, коториє осталісь бєз Россії»¹⁰. Хто більше? Доводилось мені зустрічати цифру «50 мільйонів росіян» і навіть «60 мільйонів».

У Москві утворилась вже ціла когорта, так би мовити, професійних плакальників за долею росіян за кордоном. До них можна віднести, наприклад, А. Ціпка. «По чьей вінє мучаются сейчас 25 мілліонов русскоязичних, оказавшіхся за прєдєламі нового русского государства?» – запитує він в одній із своїх статей. Проте одноразового голосіння йому замало. В цій же статті, надрукованій напередодні ювілею Перемоги, він заявляє: «Положить болєє 30 мілліонов во імя сохранєнія Россії от Бреста і Ізмаїла до Владівостока (цікава Росія. – В. К.)... і оставіть 25 мілліонов русскіх на проізвол судьби». І нарешті кількома абзацами перегодя знову стверджується, що ті, хто пішов за Єльциним, «прєдалі 25 міліонов русекоязичних, коториє оказалісь за граніцамі Россійской Фєдєрації». Чи не забагато для одного виступу?

Аналогічно налаштований і Солженіцин. Свого часу у зверненні до Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року він заявляв:

«... чтоби результат рєфеєендума учітивался отдєльно по каждой області: каждая область сама должна рєшить, куда она прілєгаєт.

...Обеспечьте нєіскажонноє вольноє голосованіє – і всє подчінятся єму. Дайтє істінную свободу всєм вибрать – і тогда, каков би ні бил рєзультат, ето будеє уважаемоє самоопрєдєлєніє...» ¹²

Очевидно, Александр Ісаєвіч у відповідності зі своїми уявленнями припускав, що за самостійність проголосує Львів, ну, можливо, ще Тернопіль, а «мать гарадов русскіх», не кажучи вже про Крим чи Донбас, просто-таки кинеться в обійми Горбачова і Єльцина.

Дали свободу вибрати. Сотні західних спостерігачів охарактеризували референдум як «бездоганний і зразковий». І що ж, підкорився Александр Ісаєвіч результатам вільного голосування? Пошанував самовизначення мешканців України?

Ні, він ще голосніше закричав про «фальшиві ленінські кордони», а тепер ще кричить і про «гноблення»!

«...25 мілліонов наших соотєчєствєнніков (вєсьма сопоставімо с потєрямі нашимі в войну 1941–45!) (яке, одначе, блюзнірство – порівнювати живих з убитими! – В. К.) атрєзани от родіни і в нових государствах теснятся в жизні, в работє, в язикє, в образованії в биту», – заявляє він у відкритому листі О. Г. Чайковській¹³. Тож якому його твердженню стосовно 11,4 млн. росіян в Україні і 1,3 млн. в Білорусі слід вірити – тому, де «нет і тєні нєтєрпімості», чи тому, де «теснятся в жізні, в работе, в биту»?

На жаль, Солженіцин давно вже виказав себе як найсправжнісінький палій міжнаціональної ворожнечі. Чого вартує, наприклад, його заява, що прозвучала у телевізійному виступі 30 січня 1995 року:

«Над намі смеются в том же Казахстане, в Закавказье, в Средней Азіі. Над намі смеются, нас прєзірают...»

Послухає такі просторікування який-небудь російський робітник з радгоспу під Акмолінськом і почне зизувати на свого сусіда-казаха, з яким він у мирі й згоді прожив кілька десятків років:

– Гм! Справді! Вчора злупив з мене сто тисяч за худющого барана. Сміявся, напевно? А сьогодні я попросив запалити – каже: «Немає, закінчились». Не інакше, він мене зневажає!

Зрештою, задля справедливості слід вказати, що деякі московські газети, котрі ще зберегли відносну відданість демократії, час від часу друкують листи росіян з Києва чи Мінська, зміст яких можна звести до формули: «Відчепіться від нас, ніхто нас не пригноблює, і не потребуємо ми вашого захисту».

... Число осіб, що проживають за межами своїх національно-територіальних утворень на території колишнього СССР, становить, якщо не помиляюсь, величину порядку 60 млн. чоловік. Більшість з них не мають і малої частки того, що мають в «бліжнєм зарубєж’є росіяни: ні шкіл, ні телебачення, ні газет. І, як мовиться, нічого – живі. Молдавани в Україні, вірмени в Грузії, українці в Росії, таджики в Узбекистані ходять в російські (або грузинські, узбецькі...) школи, дивляться російське або місцеве телебачення. Кому це сильно не подобається – повертаються на батьківщину. Але ніхто з них не влаштовує істерик, не рве на грудях сорочку, не закочує очі: «уніженниє, отторгнутиє, запльованниє!» Цим займаються лише московські політики та публіцисти і всілякі «батьки російської нації».

Таке безконечне «співання Лазаря» викликає, чесно кажучи, відразу. І – повернемося до теми нашої розмови – безконечні крики про «гноблення» рано чи пізно справді можуть зіграти злий жарт з росіянами в «бліжнєм зарубєж’є». Бо, як тільки вони підуть на повідку у провокаторів і підбурювачів з Москви, то народи тих країн, в яких вони проживають, обов’язково поставлять неприємні питання: «Ах, вас в Криму гноблять? У Північному Казахстані утискають? А в Києві і Львові вас не нудить? В Алмати вам не дує?..»

Схоже вже сталося в Закавказзі. Адже в той час, коли карабаські вірмени ставили питання про відокремлення від «гноблячого їх Азербайджану», понад 200 тисяч вірмен преспокійно жили і користувалися всіма радощами життя в самому, так би мовити, «лігві гнобителів» – в місті Баку. Внаслідок вірменських погромів, які там почалися, нині в Баку немає жодного вірменина.

Фактором, який сприяв перетворенню німецької общини в будь-якій країні в нацистську п’яту колону, була, нарешті, наявність націонал-соціалістських кад­рів. Якщо у складі групи було більш чи менш стійке націонал-соціалістське ядро, можливості руху на користь тре­тього рейху зростали. (Відповідно в наші дні відіграє роль наявність націоналістичних і шовіністичних організацій типу «Интерфронтов», РДК, козачих формувань, «червоно-коричневих» і т. п.).

Існував лише один район, у якому на німецьку національну меншину впливали всі перелічені фактори. Таким районом була Судетська область (нині до таких районів можна віднести Крим). Однак судетські німці, діючи самостійно, могли б викликати в Чехословаччині лише незначні заворушення, оскільки їх чисельність не перевищувала чверті загального населення країни. (Для порівняння: росіяни в Україні становлять трохи більше однієї п’ятої). Німецьке населення переважало лише в Саарській області, Данціґу та Австрії. У всіх інших країнах німці становили незначну або просто мізерну меншість – від 4 до 0,5 відсотка.

Поряд з наведеними факторами, які сприяли виникненню п’ятої колони, іс­нували також фактори, котрі перешкоджали цьому. До їх числа належать такі:

Абсолютна ізоляція. Коли німецька група була повністю ізольована від Німеччини, ставала неможливою будь-яка політична діяльність на її користь (німецькі колоністи в СССР).

Заборона Гітлера. Коли Гітлер забороняв налагоджувати зв’язки з певною німецькою групою і не заохочував спроб викликати незадоволення в цій групі, можливості перетворення її в активну п’яту колону сильно зменшувались. Так було в Південному Тіролі, що входив до складу Італії, хоча 280 тисяч тамтешніх німців називалися «залишками варварських племен» і піддавались насильницькій італізації (Муссоліні – союзник Гітлера).

А ось приклад з наших днів. У Придністров’ї найчисельнішою етнічною групою є українці, цей район межує з Україною і раніше входив до складу УССР. Проте української п’ятої колони там немає, і руху за приєднання до України також немає, тому що Україна, яка строго виконує міжнародні домовленості й намагається вести цивілізовану зовнішню політику, не прагне викликати незадоволення серед українців (і в даному разі союзників, росіян) та забороняє рух за приєднання Придністров’я до України, «не приймає» Придністров’я до себе.

В останні роки існування СССР російський націоналістичний рух («Интерфронты» та інші) у Латвії та Естонії прибрав небезпечних розмірів, загрожуючи стабільності цих країн. Однак досить було адміністрації Єльцина визнати незалежність Балтійських держав, існуючі кордони і вивести російські війська, як такі рухи практично щезли. Інакше кажучи, достатньо було навіть не заборони Москви, а просто зменшення підтримки «російськомовних».

Зате цілком очевидно, що Москва не лише не забороняє кримського сепаратизму, а й з усіх сил заохочує його і намагається перетворити тамтешніх росіян у свою п’яту колону з такою безцеремонністю, яка і не снилася Гітлерові, котрий діяв, як ми пам’ятаємо, «з найвищою мірою зневаги до підписаних угод і загальноприйнятих правил доброго тону». Версальська угода, котра встановлювала кордони Німеччини, була нав’язана їй країнами-переможницями в Першій світовій війні – Росія передавала Україні Крим добровільно і Біловезькі угоди підписувала також добровільно, однак почала їх ревізію, коли ще не висохло чорнило під підписом Єльцина. Генлейн і його емісари, принаймні, їздили до Берліна за інструкціями таємно, а Ю. Мешков, ні від кого не ховаючись, їздив до Москви і проводив там переговори з Єльциним за зачиненими дверима; громадянин Чехословаччини Генлейн не обмовляв відкрито чехословацькі власті в рейхстазі й не звертався відкрито до властей іншої держави за підтримкою – С. Цеков намагався робити і те й те просто перед, об’єктивами телекамер. Не могло бути й мови про те, щоби Ґерінґ або Ріббентроп здійснювали агітаційні турне по Судетській області – «цивілізованість» «демократичної», «правової» Росії, яка прагне до Європи, доходила до того, що віце-президент О. Руцькой здійснював такі поїздки без найменшого збентеження, заявляючи, що він «нікаво не обязан ставіть в ізвєстность о своіх візітах», що «он прієхал к себе домой» і що «Крим – ето Рассія» (дивуючи тим самим весь Захід), а багато російських депутатів продовжують робити це й зараз. Формально Гітлер не захоплював Судетської області в одноосібному порядку – її, як ми знаємо, запропонувала передати Німеччині Мюнхенська конференція глав урядів чотирьох держав, включно з Англією й Францією. Росія з усіх сил – так би мовити, і руками, і зубами – тягне до себе Крим всупереч думці всього міжнародного співтовариства, в тому числі Ради Безпеки ООН, експерти якої прийшли до однозначного висновку про повну формальну законність належності Україні як Криму, так і Севастополя.

Цим «перетяганням» Криму зайняті всі без винятку владні інститути Росії: президент (заява прес-секретаря Єльцина від 26.08.91 р. про те, що Росія має намір переглядати кордони з тими «сопрєдєльнимі государствамі», які відмовляються ввійти в «обновльонний союз» з Росією, – тут, звичайно, мались на увазі передусім Україна з Кримом; заява донині не дезавуйована), колишній віце-президент (див. вище), колишня Верховна Рада РФ, що визнала таким, що «не має юридичної сили», акт 1954 р. щодо Криму і запропонувала внести в Конституцію РФ поправку, що закріплює федеральний статус Севастополя; нинішній російський парламент, який залишив усі ці рішення в силі; мер Москви Ю. Лужков, який оголосив Севастополь «одинадцятою префектурою Москви»; мер Ленінграда А. Собчак, що неодноразово виступав з аналогічними заявами, і, звичайно, командування ВМФ та керівництво МО Росії.

Основну ставку в проведенні територіальної експансії Москва, як завжди, робить на грубу силу; на свою військову присутність у Придністров’ї, у деяких республіках Закавказзя й Середньої Азії, де Кремлеві вдалося вирвати згоду на розміщення військових баз, і, зрозуміло, у Криму. Можна зазначити, що президент Чехословаччини Бенеш, на відміну від Кравчука або Кучми, не мав головного болю такого гатунку: до Мюнхенської змови німецьких військ у Судетах не було, а Генлейн, якщо й намагався створити свої озброєні формування, то принаймні маскував їх під «спортивні об’єднання» і «гімнастичні спілки». Крим весь набитий російськими військами, причому Кремль приховує від російської суспільності той факт, що бойові сили Чорноморського флоту, які Росія намагається зберегти в Криму, складаються не стільки з кораблів на стоянках, скільки із сухопутної частини ЧФ: повітряно-десантних частин, танкових полків, з’єднань авіації, морської піхоти... У цілому позиція Міністерства оборони Росії приблизно зводиться до вимоги: у всіх вузлових точках Криму повинні розташовуватися російські військові частини, і жодних українських військових формувань у Криму не повинно бути. Нагадаю, що багато хто з високопоставлених московських керівників і Мешков неодноразово вимагали вивести з Криму всі українські війська (досить оригінальне уявлення про державний суверенітет України), пояснюючи таку вимогу «запорукою миру і спокою». Нагадаю також, що Мєшков намагався перепідпорядкувати собі всі силові структури Криму.

Ще одна відмінність кримської кризи від судетської. Офіцерський корпус вермахту був традиційно аполітичний (за винятком, може, кількох нацистських вискочок на зразок Кейтеля): Гітлер навіть скаржився, що йому доводиться «гнати генералів на війну палицею». Російська армія гранично політизована: не минає й тижня, щоб чи то офіцерські збори 2-ї роти 3-го батальйону не винесли свого вердикту про державну приналежність Криму, чи то екіпаж ракетоносця не прийняв ухвали, якій державі йому належить служити, а чи окремий кашоварний загін не відправив у відставку того або того воєначальника.

Ми, звичайно, не настільки наївні, щоб вважати такі дії чистою самодіяльністю місцевих військовиків (як-не-як особливі відділи на Чорноморському флоті поки ще існують), і тому підкреслимо велику небезпеку цих ігор для порядку управління в самій Росії – іншими словами, вірогідність військового путчу в Москві, придушувати який, здається, сьогодні буде нікому. Особливо якщо врахувати, що зараз російський офіцерський корпус (як у цілому, так і, зокрема, на Чорноморському флоті) є носієм украй реакційних поглядів (на минулих парламентських виборах 90 відсотків складу ЧФ голосували за партію Жириновського). Військовослужбовці з такими поглядами (і члени їхніх сімей) нерідко задають тон в окремих російських общинах Криму – наприклад, у Севастополі.

Ще одним фактором, який сприяє перетворенню російської общини Криму в проросійську п’яту колону, є потужна пропагандистська і взагалі моральна підтримка, яку подає Москва кримським сепаратистам. Без перебільшення можна сказати, що з самого моменту проголошення Україною незалежності (тобто вже чотири роки) московські засоби масової інформації видають один суцільний рев, в якому на всі лади варіюється одне й те ж слово: Крим. У повній відповідності з науковими принципами масової пропаганди, відкритими Геббельсом, без кінця повторюється кілька найпростіших тез: «Крим – ісконно русская зємля», «Сєвастополь – город русской слави», «Хрущов послє двух стаканов коньяка сдуру отдал Крим».

Мені вже доводилося писати про те, що жодна з цих тез не має нічого спільного з дійсністю і може бути легко спростована. Наприклад, міф про «город русской слави» створений ще царською історіографією, щоб замазати поразку Росії у Кримській війні. Ніхто не заперечує, що захисники міста-порту (які, до речі, у переважній більшості були українцями) дійсно стійко оборонялись, одначе, думається, що до ратних подвигів відносяться ті випадки, коли міста (наприклад, Берлін) беруть і війну виграють, а не навпаки. А Севастополь російським командуванням був зданий, а згодом за Паризьким миром виміняний на Карс, переданий туркам.

Разом з тим ми розуміємо, що «звичайна» людина в Росії (тобто не професіональний історик і не спеціаліст теорії пропаганди) не спроможна протистояти масовому натискові брехні, посиленої до того ж сучасними технічними засобами (тим більше, що особливу притягальну силу завжди мають саме фальшиві міфи, на зразок «комунізму – світлого майбутнього» і «боротьби за життєвий простір»). Для ілюстрації цього твердження наведемо цитату з капітальної праці відомого американського історика і журналіста У. Шірера:

«Мені на власному досвіді довелося переконатися, як легко оволодівають розумом брехлива преса і радіо в тоталітарній державі... Часто в домі знайомого німця, у конторі чи під час випадкової розмови з незнайомою людиною в ресторані або кафе я чув досить дивні твердження від, здавалось би, інтелігентних людей. Було видно, що вони, як папуги, повторюють різні нісенітниці, почуті по радіо або вичитані з газет. Іноді я спішив висловити їм це, але в таких випадках наштовхувався на такий недовірливий погляд або на таку реакцію, наче допустив у їхній присутності страшне богохульство. І тоді я усвідомлював, наскільки марні спроби встановити контакт з людиною із деформованою свідомістю, для якої реальністю було лише те, що втовкмачили їй Гітлер і Геббельс – ці цинічні фальсифікатори правди»¹⁴. Згадаю ще про одну тезу, яку московські політики та ЗМІ посилено навіюють росіянам і етнічним росіянам, що живуть поза Росією. Доводиться, що вони «аказалісь за граніцей» через те, що були «нєправільно провєдєни граніци», без «всякого соотнєсєнія с етнічєскім составом областєй, мєстностєй і іх історічєскімі традіциямі» (Солженіцин). Об’єктивно кажучи, такі випадки, які завдали втрат Росії (зрештою, зовсім, мізерних), дійсно були (Нарва; хоч це, звичайно, не корінна Росія, а порівняно недавній набуток). Але значно частіше «неправильні» кордони проводились якраз на користь Росії у незрівнянно ширших масштабах (звичайно, я розглядаю лише події XX сторіччя, точніше, комуністичного періоду). Це стосується передусім російсько-українського кордону. Російський читач, якого вже переконали, що «кордони були проведені під час громадянської війни, щоб задобрити українців», буде, мабуть, здивований, якщо повідомити його, що розмежування кордону між РСФСР та УССР проводилося в основному у 1924 – 1925 роках союзно-партійною комісією ЦВК СССР, яку очолював керівник Білорусії А. Червяков. Саме українська сторона наполягала на етнічному принципі й запропонувала план розмежування, за яким до України відійшли би території з 2 050 956 чол. населення, з яких 69 відсотків були українці¹⁵. Замість цього Москва (ЦК ВКП/б/), незважаючи навіть на протести А. Червякова, нав’язала комісії проект РСФСР, за яким до України відходила територія лише з 236 тис. чол. населення, із яких лише 58,5 відсотка були українці¹⁶. Це свавілля мотивувалося найрізноманітнішими причинами. Так, відібрання в України Таганрозького округу, де українці становили 71,5 відсотка, мотивувалося доцільністю об’єднати Ростовський порт і Таганрозький рейд в єдине народногосподарське ціле. Пам’ятаючи, зрештою, особливості національної політики Сталіна і його постійне недовір’я до українців (яке дійшло до того, що після війни він збирався заслати всіх українців у Сибір), можна припустити, що він не хотів, щоб Україна була «надто українською». У результаті понад два мільйони українців залишилися за межами України. І, хапаючись за висловлювання Солженіцина, я б запропонував йому: хай візьме підсумки Всесоюзного перепису населення 1926 року (найбільш повний і чесний перепис за весь совєтський період) і проведе російсько-український кордон строго за етнічним принципом. Думаю, українці із задоволенням його приймуть (хоча б навіть Крим відійшов до Росії, але тільки як татарська автономія, як у 1926 році, і якщо татари сьогодні погодяться) – адже тоді до України відійдуть половина Брянської, Курської та Білгородської областей, майже вся Воронезька і Ростовська область, Краснодарський край повністю і Ставропольський край частково.

Олександр Ісайович, м’яко кажучи, грішить проти правди, торкаючись історії, географії, статистики.

Ну, що це за «стотисячний татарскій народ»¹⁷, який «нє может сєбє трєбовать владенія Кримом»? (Ніби татари вимагають чогось подібного!). Уже зараз у Криму проживає 250 тисяч татар, та ще стільки ж прагне туди переїхати. Тобто, Солженіцин занижує кількість татар щонайменше у п’ять разів. А звідки він узяв, що в Україні «для 63 процентов наєлєнія основной язик – русскій»¹⁸? «Мені один спеціаліст казав»? Чи «одна баба сказала»? До речі, якби в Україні справді була така мовна ситуація, то будь-яка чесна людина мала б у всі дзвони бити з приводу такого страхітливого лінгвоциду, а не розмахувати цим процентом, як переможним знаменом. Та, дякувати Богу, поки що в Україні до такого не дійшло, як би Олександру Ісайовичу цього не хотілось. За переписом 1989 року із населення України (51 452 034 чол.) 32 825 373 українці (із загальної їх кількості в Україні 37 419 053 чол.) назвали своєю рідною мовою українську¹⁹ – тобто тільки україномовні українці становлять уже 63,8 відсотка від усього населення республіки. (Як бачимо, кількість російськомовних Олександр Ісайович, навпаки, завищує «с точностью до наоборот»). До того ж українську назвали рідною ще 446 492 особи – поляки, болгари, молдавани, євреї й навіть 177 534 росіянина.

А на якого дилетанта розраховані твердження, нібито, «подавляя в 1919-м Украіну, Лєнін, в утєшеніє єво самолюбія прірєзал к нєй нєсколько русскіх областєй»²⁰ і що «била оторвана і Донєцкая область от Дона – чтоб ослабіть Дон за єго борьбу протів большевізма»²¹. Повірити у таке може хіба що якийсь болівієць, який подумає, що Ук­ра­їна це, напевно, прокомуністична країна, яка була союзником Москви у бо­ро­ть­бі з Доном. Тож я нагадаю Олександ­рові Ісайовичу, що 1-й (установчий) з’їзд КП(б) України відбувся 5–12 липня 1918 року у Великому театрі в Москві²² і всі керівні «українські» комуністи були привезені в Україну в обозі Червоної армії, причому переважна більшість з них були навіть не маріонетки-малороси, а чисто московські люди або «інтернаціоналісти» (Е. Квірінг, Г. П’ятаков, А. Бубнов, Я. Яковлєв-Епштейн, X. Раковський та ін.), тому «утєшать іх самолюбіє» не було жодної потреби. Нагадаю й про те, що Україна боролася проти большевиків довше від Дону: білокозаки до жовтня 1919 року були фактично розбиті, і Дон перейшов на бік червоних, давши їм Першу кінну армію під орудою заступника голови ради станиці Платовської Будьонного, а Петлюра ще у травні 1920 року ходив з поляками на Київ, Махновія (якраз, до речі, на кордоні з Доном) була ліквідована лише до серпня 1921 року. Ну і, нарешті, цілковита дрібничка: окупувавши у січні 1918 року Східну Україну, більшовики негайно зробили спробу відторгнути від неї Донбас і Криворіжжя, створивши маріонеткову Донецько-Криворізьку республіку у складі РРФСР, але через три місяці наїлися сорому: місцеве населення аж ніяк не рвалося в Росію – не дивно, якщо врахувати, що в ті роки українці становили в Донбасі 64,9 відсотка, а росіяни тільки 26,6 відсотка²³ (решта – греки, німці, євреї та інші).. І Леніну залишалося тільки з сумом констатувати:

«Что касаєтся Донєцкой рєспублікі, пєрєдайтє товаріщам... что, как би оні ні ухітрялісь видєліть із Украіни свою область, она, судя по географії Вінніченко, всьо равно будєт включєна в Украіну...»²⁴.

Тож, як бачимо, річ зовсім не в українофільських тенденціях большевиків.

Варто нарешті – оскільки російські керівники і громадські діячі явно соромляться це робити – назвати справжню причину того, що 25 мільйонів етнічних росіян опинилися за межами РФ. Ось що пише з цього приводу видатний знавець національного питання в СССР А. Авторханов:

«Царі посилали на завойовані ними національні окраїни не колоністів, а армію та бюрократію. Тому російське населення становило там ще в 1926 році лише 5 відсотків. Большевики, крім армії та бюрократії, взяли курс ще на масове заселення національних республік представниками некорінних національностей, переважно російсько-українським населенням... Стратегічна мета міграції – це денаціоналізація націй, в кінці якої корінне населення республік становитиме національну меншину у власних республіках. Звідси ясно, що прийшле населення, ставши більшістю в республіці, буде претендувати на зайняття всіх керівних постів, та й саме існування національних республік з російською більшістю стане анахронізмом».²⁵

Розгляньмо, як утворювалася найбільша російська община поза Росією – в Україні. За станом на 1926 рік в Україні – у нинішніх її межах, тобто з урахуванням польських, румунських, чехословацьких статистичних даних – проживало 28 626 тисяч українців і тільки 3 165 тисяч росіян²⁶. За переписом 1989 року кількість українців у республіці зросла до 37 419 тисяч чоловік, тобто лише в 1,3 раза порівняно з 1926 роком, а росіян–до 11 356 тисяч чоловік, або в 3,6 раза! Враховуючи, що природний приріст у росіян і українців приблизно однаковий, ясно, що таке триразове перевищення темпів зростання російського населення порівняно з корінним, українським, могло бути викликане лише масовою міграцією росіян в Україну (отже, причина зовсім не в «неправильних» кордонах).

Опубліковані недавно в Україні документи з розсекречених архівів свідчать, що переселення росіян аж ніяк не було спонтанним, а старанно планувалось Кремлем: кількість, строки, заходи матеріального заохочення, забезпечення транспортом, житлом тощо. Так, лише 1933 року, коли мільйони українських селян були виморені штучно викликаним голодом, з Горьковської області в Одеську було переселено 2120 селянських господарств, з Івановської в Донецьку – 3527, з Центрально-Чорноземної в Харківську – 3800, із Західної (тобто Смоленської) у Дніпропетровську – 6679 господарств. (Переселення, як бачимо, йде не на Київщину, чи Полтавщину, а саме в ті області, де й без того процент російського населення найбільш високий). Усього ж в Україну тільки за цей 1933 рік 329 ешелонами було перевезено 21 856 господарств колгоспників з усім майном (117 149 чоловік)²⁷.

Така ж ситуація спостерігалась і в усіх інших національних республіках, особливо у країнах Балтії та в Казахстані. Сьогодні Солженіцин, тріумфуючи, заявляє, що казахи у Казахстані становлять «єле-єлє 40 процентов»²⁸. Але причина, через яку казахи стали меншиною у власній республіці, добре відома: мільйони казахів, 42 відсотки усієї тодішньої чисельності казахського населення²⁹, були виморені голодом у 20–30 роки; а в післявоєнні роки туди «для освоєння цілинних земель» (господарську необхідність цього заходу сьогодні багато хто ставить під сумнів) були переселені мільйони росіян та українців. Причому переселення українців мало подвійну мету: по-перше, слов’янізувати Казахстан, а по-друге, знекровити Україну, оскільки переселенці відривалися від історичної батьківщини, не мали ніяких умов для національного існування (шкіл та іншого) і тому неминуче мали зазнати обрусіння. Казахстан був також традиційним місцем заслання «покараних» народів (німці, чеченці, корейці Далекого Сходу...). Тому спекулювати сьогодні на відносній нечисленності казахів може лише той, хто, як кажуть, не має ні сорому, ні совісті.

Не можу не висловити своєї думки про московських «захисників росіян» у країнах «близького зарубіжжя», їхнє обурення було б зрозумілим, якби Росія була традиційно людяною країною на зразок Сполучених Штатів, де за єдиним збитим над Боснією льотчиком організується ціла експедиція. Але ж у самій Росії, як у будь-якій азіатській країні, – у Китаї або Іраку, – навіть людське життя нічого не варте. Згадаймо, з якою рідкісною підлістю російське воєнне керівництво на першому етапі чеченської операції (коли підтримувалася видимість, ніби з Дудаєвим воює лише «чеченська опозиція») зреклося своїх захоплених у полон офіцерів, презирливо оголосивши їх «найомнікамі» (хоча такий статус давав чеченцям право негайно стратити полонених). Згадаймо, з якою чисто фашистською жорстокістю, російська авіація скидала бомби на голови російських дідусів і бабусь у Грозному, обстрілювала важкою артилерією багатоповерхові будинки – хоч у них якраз мешкали переважно росіяни (чеченці живуть в основному в приватному секторі). Згадаймо, нарешті, як «оберігали» російських заручників у Будьонновську...

Тому цітком ясно, що крик про «защіту русскіх» має метою лише виправдання територіальних загарбань і нічого більше – аналогія з гітлерівцями повна. Очевидно, що росіяни Криму потрібні Москві так само, як росіяни Кемеровської області або Сахаліну (тобто, як кажуть, і задарма не потрібні) – просто Москва вбачає у Кримі дуже жирний і ласий шматочок.

Скажу також, що російське керівництво намагається викликати невдоволення російської общини Криму абсолютно тими ж методами, до яких вдавався Гітлер: суцільна брехня, її тотальний характер, коли політичний підтекст усовується у всі передачі розважального характеру: футбольні матчі, естрадні концерти, кінопрограми (стару стрічку «Адмірал Нахімов», яка повинна нагадувати про «ісконную русскость» Криму, вранці крутить перший канал, удень – канал «Россия», а увечері – московський), зведення погоди, де на картах Крим один час зафарбовувався не в «український» колір, і багато іншого. (Здається, лише Хрюша поки що не скаржиться Степаші, що «злиє дяді укралі наш ісконний Крим»)^*.

Будь-який злочин, вчинений у Криму, будь-який нещасний випадок, будь-яку подію на кшталт хвороби Ю. Мешкова московські ЗМІ негайно трактують як «козні Кієва» або «проіскі украінскіх спецслужб».

Наведу декілька прикладів. Улітку 1994 року в Криму було вбито кількох кримінальних авторитетів; знищено низку комерційних магазинів і яток. Багато російських газет (наприклад, вельми компетентна «Коммерсантъ-DAILY» у номерах за 1 і 6 липня 1994 р.) цілком правильно пояснили причину цього сплеску злочинності: місцева кримська мафія у боротьбі за переділ власності зчепилась з московською мафією, яка різко активізувалась на півострові після того, як у Крим прибула московська команда екс-прем’єра Є. Сабурова.

Так, одначе, вважали не всі. Співголова руху «Демократическая Россия» Г. Старовойтова опублікувала в «Независимой газете» від 19.07.94 р. статтю «Таврідскіє трєвогі». Спочатку вона повідомляє, що «в послєдніє годи, будучі россійскім депутатом, я нарочно нє єзділа в Крим... чтоби не дать повода обвініть в подстрєкатєльствє». Далі спеціаліст з етнополітики роз’яснює, що при розвитку конфліктів самовизначення «с обєіх сторон форміруєтся сіметрічний образ врага – жадного, лішонного духовних устрємленій, но імєющєго опрєдєльонную національность». Дуже слушно сказано!

Одначе автор-«нєподстрєкатєль» тут же заявляє, що «нєдавніє взриви в Сєвастополє, от которих моглі пострадать совєршенно случайниє прахожіє, старікі і дєті, билі формой реакції (українців – В. К.) на рєшенія ВС Крима (про верховенство місцевих законів над київськими – В. К.). Ясно, кто мог організовать еті тєракти (по счастлівой случайності, пока неудачниє). Конєчно, нє Л. М. Кравчук (ну, і на цьому спасибі! – В. К.), а правонаціоналістічєскіє екстрємісти».

Тут же з Москви направляється у Крим відомий тележурналіст, колишній депутат Верховної Ради РФ В. Мукусєв. Ледве ступивши на кримську землю, він дає інтерв’ю Газеті ВР Криму «Крым­ские известия» (вдумайтеся: журналіст не бере, а дає інтерв’ю!), в якому розкриває очі: виявляється, що війна мафіозних кланів спеціально створена Києвом. А представник Головного управління МВС України перебуває в Криму, щоб «создать параліч органов міліції» в боротьбі з бандитами. Докази у Мукусєва приблизно такі: «Я нутром чую». І названа ця сенсація – «Взгляд нєзавісімого журналіста». Слідом за цим Мукусєв інсценізує власне зникнення, згодом таємничим чином появляється у Москві й оприлюднює «ужасающій», «сверхсєкрєтний украінскій план дєстабілізації Крима», який радо тиражує більшість московських ЗМІ. Загалом за останні роки таких «свєрхсєкретних украінскіх планов», не знати яким чином добутих, опубліковано у Москві вже декілька, як не бракує й «сверхеєкретних планов нападенія Украіни на Россію»³⁰. (Вуха якого відомства стирчать за цими сенсаціями, пояснювати, думаю, зайве).

Само собою, Кремль не оригінальний, постійно звинувачуючи українську сторону у «провокаціях». Цитований уже У. Шірер пише:

...«Польські провокації», про які Гітлер і Ріббентроп кричали під час зустрічей і дипломатичних переговорів з англійцями, французами, росіянами та італійцями... а також новини, які передавались під крикливими заголовками у пресі, контрольованій нацистами, від початку до кінця були вигадкою самих німців. Більшість провокацій у Польщі творилися самими німцями за прямим наказом з Берліна. У трофейних німецьких документах є маса потверджень цього»³¹.

У результаті промивання мозку більшість німців вважала, що не Німеччина напала на Польщу 1 вересня 1939 року, навпаки – Польща напала на Німеччину. Зрештою, є й ближчі приклади: «провокація бєлофінов у дєрєвні Майніла», внаслідок якої Червона армія «винуждєна била» перейти до воєнних дій. Не сумніваємося, що якщо московська вояччина надумає розв’язати нову Кримську війну, це буде подано як «винуждєнная мера защіти от провокацій». Тим часом є найпростіший засіб проти провокацій: це відмова від територіальних зазіхань щодо України і виведення всіх російських військ за її межі або, принаймні, відмова розквартированих у Криму військових від політичної діяльності, як прийнято у всіх цивілізованих державах світу.

Нарешті, до факторів, що заважали виникненню німецької п’ятої колони, відноситься вплив противників націонал-соціалізму. Коли у певній німецькій Групі діяли противники націонал-соціалізму, що керувалися релігійними чи політичними спонуками, вони часто зводили вплив нацистів до нуля.

Цей фактор, зазначає Л. де Іонг, мав величезне значення. Всередині кожної німецької групи, що проживала за межами Німеччини, націонал-соціалізмові доводилося долати більш чи менш потужний спротив. Були соціалісти, комуністи і ліберали, які (навіть в умовах Судетської області) боролися з фашизмом, прагнучи не допустити того, щоб керівництво німецькою групою захопили націонал-соціалістські лідери. В Саарській області, наприклад, був створений об’єднаний антифашистський фронт. У Данцігу понад третину населення зберегло вірність старим партіям.

У наші дні, зрозуміло, багато залежить від того, наскільки впливові у тій чи тій національній Групі противники екстремізму, великодержавного шовінізму, «червоно-коричневої» ідеології. Сьогодні, коли у всіх без винятку республіках колишнього СССР пік націоналізму вже минув (люди більше зайняті пошуками хліба насущного, а ті, кому на хліб вистачає, захоплені зароблянням грошей, оскільки зголоднілих за ширвжитком «совків» ваблять з прилавків «панасоніки» та інше), усі нацменшини у всіх республіках досить важко перетворити у п’яті колони інших держав. Навіть більшість кримчан залишається аполітичною, і в купці демонстрантів, що постійно мітингують під стінами сімферопольського парламенту, ми (коли їх показує Останкіно, стараючись знімати так, щоб мітинг виглядав величезною юрмою) пізнаємо одні й ті ж обличчя. У цьому сенсі ситуація в Криму подібна до ситуації в Ельзасі: як би негативно місцеві німці не ставилися до французького панування, їх ще менше приваблювала нова гегемонія «пруссацтва».

Не можна забувати, що, крім «етнічного» патріотизму, існує й патріотизм «географічний». Кому не зрозуміле ставлення до землі, «де ти прийшов на світ»? (Кажуть, навіть кішка любить смітник, де вона народилася!). Наскільки мені відомо, країни Балтії (незважаючи на всі закони про «мігрантів» та ін.) і Україна володіють величезною притягальною силою для росіян, які живуть там. Це (а не Росія) – їхні справжні Вітчизни. І немає сумніву, що багато (якщо не більшість) росіян дотримуватимуться лояльності до тих держав, у яких вони живуть.

Так, у моменти загострення російсько-українських відносин, наприклад, з приводу Криму, до мене під час поїздок по Україні (зустрічі з людьми, розмови...) нерідко підходили місцеві росіяни і, хвилюючись, вимовляли одну й ту ж фразу.

– Я сам росіянин, але моя батьківщина – Україна, і передайте в Москві цим гадам (тут, як правило, називалися прізвища одних і тих самих московських політиків правого напряму), що якщо вони сюди полізуть – я перший автомат у руки візьму!

Чи варто вірити таким заявам? Думаю – варто. Люди ще трохи розбираються, де Добро, а де Зло. Якщо навіть із Чечні неодноразово надходили повідомлення, що на боці дудаєвців з ідейних міркувань воюють росіяни, то про Україну (у разі збройного конфлікту з нею) й говорити нічого.

До речі, не можна не відзначити, що найголосніші крики з «ближнього зарубіжжя» про «ущємлєніє» долинають не стільки від росіян, скільки саме від російськомовних: литовських вірмен, українських євреїв або від якогось плода романтичного кохання уйгура та молдаванки. Явище цілком зрозуміле. Росіяни, нерідко проживаючи у національних республіках Бог знає в якому поколінні, нерідко чудово володіють «корінною» мовою (до слова, ніхто так віртуозно не володів українською лайкою, як мій криворізький друг дитинства Алік Глушков, який числився за паспортом росіянином), у Росії бували хіба що на екскурсії за профспілковою путівкою і, як ми вже сказали, щодо «корінного» патріотизму, буває, перевершують аборигенів: можна згадати колишнього міністра оборони України К. Морозова. А російськомовні – ці, як висловився б Сталін, «безрідні космополіти» – відмовились від своїх коренів, затратили величезні зусилля на те, щоб вивчитись без акценту розмовляти по-російськи і майже вже стали «савсєм-савсєм русскімі» – першосортним, так би мовити, народом, – як раптом появляються нахаби, які кажуть їм, що віднині у Ризі буде латиська мова, в Києві – українська і так далі. Уявляєте собі обурення цих бідолах: виходить, вони даремно старались?

Захист «пригніченої німецькомовної меншини» закінчився, як ми знаємо, найсумнішим чином. Розраховуючи покінчити з несправедливістю щодо німців, члени німецьких общин і керівники Німеччини були готові виявити незмірно більшу несправедливість до інших народів. Була розв’язана найбільша в історії світова війна. Під час воєнних дій з Німеччиною у країнах, які зазнали агресії, виникли дикі спалахи «германофоби», замішаної на шпигуноманії, коли, наприклад, зовсім не винних німців убивали за вивішений для просушування матрац («подача сигналів літакам»), за знайдену в кишені коробочку із шлунковим порошком («отрута» або «вибухівка»), а саме слово «німець» на довгі роки стало синонімом слова «фашист» або «звір». Боротьба за збільшення годин німецької мови у польських школах закінчилася тим, що Німеччина була перетворена в руїни, а мільйони німців убиті й покалічені. Головний «захисник» усіх німців планети пустив собі кулю у скроню, вигукнувши перед смертю, що німецький народ повинен щезнути з лиця землі, бо не виправдав його, фюрера, великих сподівань. Нацистські ватажки та їхні поплічники у різних країнах (Лаваль у Франції, Квіслінг у Норвегії, Тісо у Словаччині...) були віддані до суду і страчені. Генлейн, арештований бійцями чеського Опору, покінчив із собою у в’язниці.

Три мільйони судетських німців були вигнані з Чехословаччини, причому їхні будинки, нерухомість і землі були конфісковані. Не обійшлося без страхітливих ексцесів (за німецькими джерелами, від 500 до 600 тисяч німців убили чехи). Так само повелися з німцями Польща, Угорщина, Югославія, Румунія і, нарешті, Совєтський Союз, що приєднав до себе Східну Пруссію.

Погнавшись за «одвічно німецькими» Судетами, «одвічно німецьким» Данцігом – Гданськом, «одвічно німецьким» Кримом (так-так! гітлерівці «доводили», що саме німці мають найбільше «історичних прав» на Крим, бо найдовше півостровом володіли їхні предки – ґоти, що, до речі, відповідає дійсності, і Крим на німецьких картах 1942 року іменувався «Ґотенланд») і за життєвим простором на Сході, Німеччина втратила величезні справді німецькі території.

Після воєнної катастрофи німці раз і назавжди відмовилися від територіальних домагань. Сьогодні на території, яка за площею лише у півтора раза перевищує територію Білорусі (причому її займають гірські, мало придатні для життя області), живуть 80 мільйонів німців. Цей «життєвий простір» дозволив їм не тільки цілком просторо розміститися самим, але й прийняти мільйони іноземних робітників (а останнім часом – з гуманних міркувань – сотні тисяч біженців з різних країн), а також досягти щонайвищого рівня життя, на який із заздрістю дивляться мешканці інших держав.

Але за прозріння було заплачено надто дорогою ціною.

Москва, червень 1995 р.

Примітки

¹ 1936 року в Іспанії стався військовий заколот проти уряду Республіки. Франкісти наступали на Мадрид чотирма колонами. Тоді ж Еміліо Мола, визначний генерал заколотників, погрозливо заявив по радіо, що урядовий центр буде захоплений п’ятою колоною, яка вже перебуває всередині Мадрида. Відтоді заколотників, що причаїлися, внутрішніх ворогів часто називають «п’ятою колоною».

² Ионг Л. де. Немецкая пятая колонна во второй мировой войне. М, 1958. С. 433.

³ Багатолітній помічник В. В. Щербицъкого у своїх мемуарах наводить рідкісну копію анкети, заповненої Л. І. Брежнєвим у 1935 році після закінчення металургійного інституту. Леонід Ілліч, що народився в м. Кам’янське (Дніпродзержинськ), куди його батько приїхав на заробітки із села Брежнєво Курської губернії, в графі «національність» пише вже «українець». Автор мемуарів повідомляє, що згодом Л. і. Брежнєв, будучи секретарем Дніпропетровського обкому, переправив запис у графі «національність» на «росіянин». Мемуарист, який добре знає механіку номенклатурного просування, коментує це так: «Далеко він глядів: навряд чи «українець» Брежнєв зробив би таку ж кар’єру, як «росіянин» Брежнєв. (Див.: Врублевский В. К. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы. Записки помощника: воспоминания, документы, слухи, факты. К., J993. С. 28).

⁴ 1991, № 1–5.

⁵ Милкус А. Этот занавес может и придавить: Будут ли украинцы ловить «Маяк», как раньше ловили «Свободу»? // Комсомольская правда. 1994. 15 березня.

⁶ А. Хургін в «Московских новостях».

⁷ Московский комсомолец. 1995. 22 березня.

⁸ Авторханов Л. Империя Кремля: Советский mjun колониализма. Вільнюс, 1990. С. 155.

⁹ Солженицын А. И. Как нам обустроить Россию: Посильные соображения. М., 1991. С. 10.

¹⁰ Независима» газета. 1995. 7 квітня.

¹¹ Там же. 1995. 6 квітня.

¹² Русская мысль. 1991. 11 жовтня.

¹³ Литературная газета. 1995. 7 червня.

¹⁴ Ширер У. Взлет и падение третьего рейха. М., 1991. Т. 1. С. 286, 287.

¹⁵ ЦДЛЖР УРСР. Ф. 1. On. 2. – Сп. 1710. Ар. 2-3, 20.

¹⁶ Там же. Сп. 1808. Ар. 11, 11 зв.

¹⁷ Солженщин. Вказаний твір. С. 12.

¹⁸ Солженицын А. «Русский вопрос» к концу XX века. Новый мир. 1994. № 7. С. 169.

¹⁹ Государственный комитет СССР по статистике. Информационно-издательский центр. Национальный состав населения СССР по данным Всесоюзной переписи населения 1989 г. М.: «Финансы и статистика». 1991. С. 78.

²⁰ Інтерв’ю О. Солженіцина журналові «Форбс». Передруковано «Известиями» 4 травня 1994 р.

²¹ Литературная газета. 1992. 1 квітня.

²² Сторінки історії Компартії України: запитання і відповіді. К., 1990. С 397.

²³ Державність. -1992. № 2. С. 49.

²⁴ Ленин В. И. Поли. собр. соч. Т. 50. С. 50.

²⁵ Авторханов А Цитований твір. С.149–151.

²⁶ Ісип С. Динаміка етнічною складу населення України (за даними переписів населення 1897 – 1989 pp.). С. 28 (У кн.; Інститут соціології АН України. Центр етносоціологічних та етнополітичних досліджень. Етнополітична ситуація в Україні: спроби наукової інтерпретації. К., 1993).

²⁷ ЦГАНХ СССР. Ф. 5675. On. I. Д. 33. Л. 56.

²⁸ Виступ у Державній Думі 28 жовтня 1994 р.

²⁹ Абылхожин Ж. Б., Козыбаев М. К, Татчмов М. IS. Казахстанская трагедия. Вопросы истории. 1989. № 7. С. 67–68.

^* Зрештою, і цей рубіж уже пройдено! Тільки рукопис був зданий у редакцію, як по «Общественному» (51 відсоток акцій – в уряду) російському телебаченню пройшла ціла серія передач про пригоди Хрюші і Філі на Чорноморському флоті. Улюбленці малят мандрують по Севастополю, рибалять напроти пам’ятника загиблим кораблям, здійснюють екскурсію на крейсер. Гуляючи набережною, герої раптом знаходять залишену кимось сумку; один із ним пропонує взяти її собі, а другий забороняє, пояснюючи: «Чужое брать нєльзя!» – що, мабуть, повинно ілюструвати тезу: «навіть маленькі діти знають, що красти негарно, а ось Крим украли!». Як сказав би О. С. Грибоедов, «нельзя лі для такіх рибалок подальше вибрать закоулок?» Чи ж то на Клязьмі рибка не клює?

³⁰ Див., наприклад, статтю «Вероятные» планы невероятного противника» в «Комсомольской правде» від 19 квітня 1994 p., де в понурих тонах повідомляється про намір України... напасти на Росію – причому з найдрібнішими деталями (зазначається, що напад буде бінарно-хімічним і бактеріологічним; що почнеться він з десантування українських військ на Дон і Кубань і т. п.).

³¹ Шірер У. Цитований твір. С. 586.