ДЕРЖАВА ОСЛАБНЕ І ЗГИНЕ, ЯКЩО НАСАДЖУВАТИМЕ КОЛОНІАЛЬНУ МОВУ
Чому в Москві не продається газета «Бандерівський пластун у Росії»

Мовознавець і перекладач, доцент Інституту філології КНУ ім. Тараса Шевченка, член редколегії «Універсуму» Віталій Радчук розмірковує про те, що нехіть влади до мовної політики вже є політика і до того ж найгірша. (Це інтерв’ю «Народній газеті» з’явилося 27 квітня 2006 року. Відтак, на жаль, воно анітрохи не застаріло. Цікаво, як довго ще залишатиметься воно актуальним?)

– Під час передвиборної кампанії багато говорять про потребу захисту російської мови як мови нацменшини. Яка ваша думка?

– А хіба російській мові щось загрожує? Не в просторі від Воронежа до Владивостока, якого комусь мало, а тут у нас – від Ужгорода до Луганська, серед слов’ян-братів? Російську мову й досі насаджують Україні силоміць – точнісінько за сталінським планом злиття націй. І робить це, зважте, ялова держава. Звичайно, під ґвалт реваншистів, паханату й платних крикунів. Мета їхня – зруйнувати споконвічні цінності, відсахнути народ від традиції, як від чуми, накинути йому саможерство. Істина відома: злодій завжди найдужче кричить, що у нього щось вкрали. Йому й вигідно задушити голос краю. Зробити з душі народу плювальницю – бо красти легше серед байдужих нацєвнухів, що скуті матрицею споживацького корита. Без кореня крона не росте, а висхле тіло годиться лише комусь на меблі, дрова чи гумус.

Звернімо увагу на люту затятість тих крикунів. Не забуваймо: злодій завжди ненавидить тих, кому робить зло, бо така психологія зла. І ще одне: з раба може вийти тільки тиран. Вольтер застерігав: «Власник рабів сам є найбільший раб». До речі, Конституція України не зобов’язує розуміти колоніальну мову, з якої ідеологи й стратеги Третього Риму віддавна гострять знаряддя поневолення українського народу. І тим принижують багату й пречудову мову О. Пушкіна і Л. Толстого. Це нею В. Маяковський написав «Борг Укра­їні», а російська інтелігенція закликає відплатити Україні за нелюдські утиски безплатним постачанням газу. Колись зверхники в Москві і цією мовою гребували, а рядили то татарською, то французькою. Не мова їм треба – імперія. Але найдобріша тьотя не може бути ближчою від рідної мами – питомого голосу землі, на якій живеш. Інакше ти, як казав філософ, гість, наймит або окупант.

Мільйони українців фізично знищили, щоб розчистити дорогу російській мові. Морили голодом, кидали ешелонами на гарматне м’ясо і харч сибірським ведмедям. Офіційно мову Т.Шевченка та І.Франка забороняли 250 разів. За неї садили в гулаги й розстрілювали. А вона живе. Бо є символом і виміром української свободи. Для багатьох – ще й совісті.

Жінка В. Путіна якось сказала: «Росія закінчується там, де закінчується російська мова». А ми що – гірші? Україна є тільки там, де є українська мова. Недарма ж поет М. Орест (Зеров) будував, як він висловлювався, Державу слова, бо іншої не мав. Не чуєте в Донецьку і Запоріжжі мови козацької Січі, не бачите її на вивісках – отже, це окупована територія. Її треба відвоювати – толокою, громадою, миром, як казав Тарас, але без вигострених сокир, бо ми вже це проходили. Українською мовою визначається громадянство. Її функція – консолідувати націю. Це у нас – конституційна норма. Єдина і спільна мова як засіб порозуміння потрібна усім нам, незалежно від етнічності, кольору очей і величини вух. Вона – найвища цінність громадянського суспільства.

За переписом людності 1970 року тільки 36,3% українців в СРСР призналося до російської мови як другої. Певна річ, в Україні таких було ще менше. Це ж тільки відтинок людського півжиття, а що сталося відтоді? Завдяки «інтернаціоналізації», зокрема й зусиллями нібито незалежної держави, російська мова витіснила українську настільки, що тепер загрожує самому її існуванню. Загляньте в газетні кіоски. У мовному й ідейному просторі України зухвало панує неоколоніальна преса на взір «Московского комсомольца в Украине». Це свобода слова? Ні, це форма війни – упокорення країни через мововбивство і етноцид. Чому в Москві не продаються газети «Берлінський гітлерюгенд в Єлабузі» мовою Ґете, «Пекінський хунвейбін у Рязані» по-китайському і «Бандерів­ський пластун у Росії» голосом Кобзаря?..

– Прихильники надання російській мові статусу офіційної посилаються на Європейську хартію регіональних мов і мов нацменшин. Чи це аргумент?

– Хартії з такою назвою взагалі нема, це фальшивка горе-перекладачів, що її у нас аж двічі ратифікували, не заглянувши навіть в автентичний текст. Є Хартія малопоширених місцевих мов, що має на меті захистити мови, які перебувають на грані зникнення, і тим самим зберегти в Європі мовне розмаїття. Сказати б, це Хартія загрожених мов, які тут виступають як самоцінності – так само, як рідкісні рослини чи тварини. Такі мови є і в нас – гагаузька, кримськотатарська, ідиш тощо. Це може видатися комусь громом серед ясного неба, але російська мова за Хартією якраз виступає загрозою мовному розмаїттю. Цього ніяк не втямлять ті, хто заклинає Хартією. До речі, ми маємо і найдемократичніший у Європі закон про національні меншини, за яким нашим росіянам гарантовані найширші мовні права. Але русифікованих українців цей закон не стосується. Держава не зобов’язана коштом платників податків полонізувати угорців чи євреїв, російщити греків, кримських татар чи українців.

– Можливо, нам підійшов би приклад Швейцарії, де мирно співіснують аж чотири мови?

– Швейцарія – федерація. Там у кожному кантоні своя державна мова. Немає чотирьох мов для всієї Швейцарії. А ми – унітарна держава. 11-та стаття нашої Конституції зобов’язує державу дбати про консолідацію української нації. Найперше знаряддя тут – єдина мова порозуміння й наведення ладу. Тому українська мова за нашим законом є державним символом. Це святая святих, найвища цінність, яку можна успадкувати й передати у спадок.

– Але зараз українській мові загрожує не тільки російська, а й англійська?

– Звичайно. Наприклад, у бібліотеці Києво-Могилянської академії 40 відсотків літератури – іноземними мовами. Бракує перекладів, а вони ж – засіб захисту мови. Вже й не кажу про новий суржик, як-от «Тічерка в поюзаних шузах джампнула в бусик зі смайлом на фейсі».

Чому в нас «відділи управ» замінили на вдвічі довший знак чужості й плазування – «департаменти адміністрацій»? Думаємо, що так станемо європейцями? Ніколи! Європейцями можна стати не через благоговіння перед чужим, а тільки шануючи самих себе і зберігаючи свою самобутність.

– Чимало нарікань, що діти у школах змушені навчатися українською...

– Це не обов’язок, а право – мати рідну Батьківщину і залишитися безсмертним у її голосі. Наші діти народилися на цій землі й можуть взяти від неї найцінніше тільки тоді, коли чують її голос. Це велике нещастя бути до нього глухим іноземцем, безбатченком, а ще гірше – яничаром. Звідки ж і зло все росте, і вся ця агресивна матірщина на вулицях?.. При сучасних інформаційних технологіях дуже легко можна втратити самого себе у будь-якій країні. Ви не виходите на вулицю, дивитеся тільки іноземні передачі, не бачите в Інтернеті нічого тутешнього, мандруєте невідь-якими світами... Ні, без глибокого кореня – немає ані крони, ані розвитку.

Мої друзі-росіяни знають і люблять свою рідну мову, але українську палко обстоюють, бо почуваються громадянами цієї країни і цінують її свободу над усе. Іноді я чую, як вони доводять російськомовним українцям: «Чому ви вважаєте нас, росіян, нездарами й ідіотами, які не годні вивчити мови свого громадянства? Чому хочете зробити з нас окупантів?»

– А ще кажуть, що діловодство українською ущемлює права російськомовних...

– Я теж російськомовний. І франкомовний, і англомовний, і... і... і... Розберімося, що таке право, бо тут елементарна підміна понять. Є права особи – людські, є права нацменшин (спілок), а є державне право – право народу залишатися самим собою на своїй споконвічній землі. Це строге режимне право, порушників якого в цивілізованих країнах штрафують як хуліганів і злочинців. У нас немає права бути аморальним злочинцем. Тому в усіх школах вивчають мову свого громадянства. Як можна її не знати, коли за Конституцією без неї в громадянство не приймають? Якщо ж вам удома чи в колі друзів хтось заважає говорити улюбленою мовою, хоч би есперанто чи папуаською, – подайте на нього в суд за насильство.

Люди – не перелітні птахи, і не перекотиполе. Всі мають обов’язки перед ойкуменою, в якій живуть. Навіть дикуни, що жили в печерах, дотримувалися цього правила.

Насправді принижують наші громадянські права. Не кажу вже про права українців, які за останнім переписом складають 77,8% людності країни, – громадянські права для мого кола важливіші, хто б у ньому не був. Наприклад, іде на телебаченні американський фільм у гарно інтонованому російському перекладі. А нікчемні титри – українською, щоб тільки дратувати обивателя. Таке підступне рангування мов є способом дискредитації і мови, і держави. Це теж війна.

Всі цивілізовані країни приділяють мовному будівництву першорядну роль. На це там ідуть колосальні ресурси, не тільки фінансові. А наша влада боїться навіть говорити про мовне майбутнє країни. Як хочете назвіть цю владу – малоросійською, проросійською, боязливою, чортзна-якою чи бозна-якою, що одне й те саме. Але тільки не українською! Бо це треба довести ділом. Не словом, а ділом!

– Хіба від самого початку ця влада не виглядала такою, що захистить мову?

– У мене ілюзій не було. Звичайно, я голосував за Ющенка. Але не так за нього самого, як проти бандитів і їхніх удільних паханів, що їх повно зараз у списках Партії регіонів та й не тільки там. Федеральні «зони» їм потрібні, щоб краще тримати в чорному тілі «малих отих рабів німих». Президент же попризначав «губернаторами регіонів» (відчуваєте суть ідеологеми?) українофобів, які не послуговуються мовою свого громадянства. Виходить, що Конституція – зайва. Вочевидь, і без сторонньої помочі нищить сьогодні українську мову узурпована держава в особі неукраїнської влади.

Розмову вела Оксана ЦІСИК