Зіновій ПАРТИКО, доктор філологічних наук, професор

ВИБІР ДЛЯ УКРАЇНИ: ШАНХАЙСЬКИЙ ДОГОВІР І АЗІЯ ЧИ НАТО І ЄВРОПА?

Зараз у різних ЗМІ публікують багато матеріалів про НАТО. Мене дивує те, що вони, як правило, розраховані на вузьке коло інтелектуалів, хоча мають бути адресовані в основному обивателям. Адже обивателеві потрібні інші, ніж для інтелектуала, аргументи – свої власні, цінні саме для нього, які він може безпомилково зрозуміти, причому й на рівні емоцій. Нижче я спробую запропонувати такі аргументи, які, можливо, інші журналісти зможуть використовувати у своїх публікаціях, розрахованих на обивателя.

У наш час у світі за фактом існують лише дві великі групи країн колективної безпеки: ті, що входять до Шанхайського договору (Китай, Росія, Монголія, три держави Середньої Азії) й 28 країн НАТО. Куди ж іти Україні?

Насамперед порівняємо Україну з її сусідом – Росією, яка свій цивілізаційний вибір уже, начебто, й зробила (адже вступила в Шанхайський договір).

Як справедливо зауважив наш другий Президент Леонід Кучма, Україна – не Росія. Інакше кажучи, Україна і Росія – зовсім різні держави. Пере­лічимо їхні найсуттєвіші відмінності.

Перша відмінність. Україна – вся на Європейському континенті. На противагу цьому три чверті території Росії – на Азійському континенті. З цього випливають і зовсім різні корінні інтереси наших держав. Наприклад, у населення України нема інтересів на Далекому Сході; в Росії ж – це частина її території, її кровні інтереси, кордон з Японією, Китаєм, Кореєю тощо.

Друга відмінність. В Україні населення, крім невеликої кількості кримських татар, – християнське. У Росії населення приблизно на 50% – нехристиянське (інші релігії – іслам, буддизм тощо).

Третя відмінність. Росія до цього часу є багатонаціональною (не мононаціональною) державою, в яку входить сотня народів. Україна ж, за визначенням ООН, є мононаціональною державою (за останнім переписом 73% населення становлять етнічні українці). Нагадаємо, що, згідно з визначенням ООН, мононаціональною є держава, де понад 70% населення належать до однієї нації.

Четверта відмінність. Росія прагне до світової гегемонії (намагається включити до сфери своїх інтересів увесь світ). Україна таких зазіхань не плекає.

П’ята відмінність. Росія вже входить в одну з груп країн колективної безпеки, а саме – до Шанхайського договору. Україна ж поки що не входить у жодну групу країн колективної безпеки.

Щодо п’ятої відмінності, то казус полягає в тому, що Росія, яка має ядерну зброю, вже входить в одну з систем колективної безпеки, тобто захищає себе не тільки індивідуально, але й колективно. Україна ж, яка не має ні такої зброї, ні такого рівня армії, як Росія, до жодної системи колективної безпеки не долучалась. Мало того, Росія явно вимагає від України не входити в іншу, паралельну систему колективної безпеки (спосіб стримування, який використовує Росія, – блокування підписання угод щодо наших спільних з нею сухопутних і морських кордонів). Напрошується запитання: чи може одна держава, яка належить до системи колективної безпеки, вимагати від іншої держави, щоб та не входила в аналогічну систему? Це, як мінімум, нерівноправно, а як максимум – наводить на роздуми про далекоглядні неоколоніальні наміри. В іншому разі Росія повинна була б запросити Україну до вступу в групу країн Шанхайського договору. Але цього вона не робить. Чому?

Отже, у найближчі роки Україні потрібно буде вирішити: вступати в НАТО чи ні?

Зараз, шукаючи відповідь на це запитання, виходять, як правило, з минулого 300-літнього спільного – хай і колоніального – досвіду України (на зразок: були разом 300 років, будемо й далі). Але це в принципі помилково, хибно. Потрібно брати до уваги перспективи розвитку світу хоча б на найближче століття.

Отже, зробимо прогноз, нехай на найближчі 75 років, тобто на життя трьох поколінь – батьків, дітей та онуків. І тут варто поставити нашим сучасним батькам (кому зараз 25 – 50 років) таке прагматичне і всім зрозуміле запитання: де б ви бажали вашим онукам жити в майбутньому:

– серед азійських країн (мусульманських чи буддистських, авторитарних, з невластивим нам східним менталітетом, духовністю)?

– серед європейських країн (у старенькій, християнській, демократичній «бабусі» Європі)?

Щоб відповісти на це запитання, розгляньмо, як буде змінюватися в найближчі 75 років ситуація в Росії.

Як уже сказано, сучасний склад населення Росії приблизно наполовину – не християни. При цьому нехристиянське населення зростає швидше, ніж християнське (християнські сім’ї мають одну, дві дитини; нехристиянські – дві, три, чотири дитини). Отже, через 75 років християнське, в основному слов’янське, населення Росії залишиться в меншості. Цьому явно сприятиме також проникнення (інвазія) в Росію населення Китаю, адже середня щільність населення в азійській частині Росії – 1 людина на 1 кв. км, а щільність населення в Китаї – 100 людей на 1 кв. км. Отже, Росія не зможе довго стримувати шалений натиск прикордонного населення Китаю. При цьому інвазія буде здійснюватися мирним шляхом (наприклад, через міжнародну торгівлю, міжнаціональні шлюби тощо).

До речі, зараз інвазія китайського населення вже докотилася і до України. Гляньмо хоча б на стан на ринках Києва: там уже зараз торгує багато представників країн Сходу, зокрема й Китаю.

Отже, через три покоління (75 років) Росія не тільки за територією, а й за складом населення стане в основному нехристиянською, неслов’янською, тобто азійською державою.

Що ж у цій ситуації робити Україні: вступати у союз з Росією і, відповідно, в групу країн Шанхайського договору? Якщо зараз іти на такий союз з Росією, тоді повернення України в Європу не буде ніколи (Шанхайська угода вже не випустить нас зі своїх міцних обіймів). Поступово й важко ми будемо ставати азійською цивілізацією.

На відміну від України, Росія вибір має. Вона може або й далі «заглиблюватися» в групу країн Шанхайського договору (нагадаємо: три чверті території Росії – в Азії, половина населення – нехристиянське, отже, воно такий розвиток подій сприйме спокійно, нейтрально). Або іти в Європу (але тоді Росії потрібно вже зараз, причому терміново, відмовлятися від входження в Шанхайський договір, а, отже, позбуватися імперських потуг керувати сотнею народів, що для Росії – вкрай важко, оскільки може призвести до розпаду багатонаціональної держави).

Куди ж іти в цій ситуації Україні? Іти в співдружність країн Шанхайського договору вона не може: територія не в Азії, населення на 90% – християнське, інтересів на Далекому Сході немає. Тобто іти тільки для того, щоб підтримати «компанію» Росії? Але «компанія», хай і на ґрунті 300-літнього досвіду, до того ж колоніального, – явно хибний, помилковий аргумент.

Стара єврейська мудрість твердить інше: не думай про минуле, думай про майбутнє. Для нашої ситуації трактування цієї приказки має бути таким: приймати рішення потрібно, виходячи з майбутнього, тобто з перспективи розвитку України на найближче століття, а не з минулого.

Отже, якщо виходити з майбутнього «азійського» напряму розвитку Росії (її загравання з НАТО – не рахуються), то, на відміну від неї, Україна вибору не має. Зовнішні й внутрішні обставини спонукають її йти тільки в Європу.

Але чи вигідно Україні, щоб вона входила в НАТО та в європейські струк­тури сама, а Росія – в країни Шанхайського договору? Ні, невигідно, бо тоді політичний («цивілізаційний», якщо можна так сказати) кордон між Європою і Азією проходитиме по східному кордону України. Їй було б значно вигідніше, якби «цивілізаційний» кордон між Європою і Азією проходив десь значно далі на схід (так, зараз кордон Росії з азійськими державами проходить по ріці Амур). Щоб досягти цього (перемістити «цивілізаційний» кордон Європи зі свого східного кордону на ріку Амур), Україна повинна увійти в НАТО не тільки сама, а й активно агітувати вступити в НАТО Росію.

Якщо ж на нинішньому етапі ситуація складеться так, що через одне, два десятиліття Україна вступить у НАТО, а Росія – ні, то не повинно бути жодних труднощів для взаємних відвідин населення двох сусідніх держав. Кордони для громадян наших держав мають бути відкритими, прозорими – безвізовими, проте однозначно зачинененими для громадян тих країн Азії, населення яких масово мігрує в багаті європейські країни (вже зараз наша територія перетворилась у «відстійник» мігрантів у Європу). При цьому в Україні не можуть бути розташовані війська жодної іноземної держави чи блоку держав.

Зараз багато українців міркують так: ми хочемо в Європу, але не хочемо в НАТО. Проте сьогодні практично вся західна й центральна Європа – це суцільна територія країн НАТО. Тому твердити так («ми хочемо в Європу, але не хочемо в НАТО») – це те саме, що хотіти мати власний будинок, але не хотіти платити за нього гроші. Так не буває: зараз ситуація така, що, коли хочеш у Європу, то однозначно доведеться вступати і в НАТО, й навпаки. Навіть більше того: вступ у НАТО пришвидшить вступ України в європейські структури.

Отже, основне запитання про те, де жити вашим онукам, залишається відкритим. На нього кожен громадянин України має дати відповідь сам, порадившись у власній сім’ї з дітьми й онуками. Тому, панове, проведіть сімейне, родинне «опитування», адже давати відповідь доведеться обов’язково, її не уникнути. Але перед цим ви зобов’язані чітко описати всім родичам майбутній (не минулий!) розвиток подій на найближчі 75 років, добре подумати й зважити всі можливі варіанти. І чим швидше ви це зробите, тим швидше ми виходитимемо з різних криз і застоїв (порівняймо хоча б сучасний життєвий рівень країн центральної Європи чи Прибалтики, з населенням яких ми ще зовсім недавно жили поруч).

Термін, упродовж якого наші духовні лідери будуть «водити» нас між Сходом і Заходом, можна суттєво скоротити. Потрібно тільки зробити прогноз на 75 років уперед про розвиток нашого найближчого сусіда – Росії, де, як зазначалося, передбачаються демографічні й, відповідно, цивілізаційні зміни.

Отож, перед нами, громадянами України, не просто військовий, оборонний, безпековий, а ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ вибір.

Кажуть, правда, що можна зайняти ще й третю позицію – нейтралітету, отримавши статус нейтральної держави. Але для цього потрібно або бути Швейцарією (тобто зберігати в своїх банках гроші половини країн світу, й тоді ніхто таку країну не турбуватиме; проте в наших українських банках таких грошей, на превеликий жаль, немає), або платити на оборону в середньому на кожного громадянина в п’ять разів більше, ніж у країнах НАТО (зразок – Швеція). Адже колективна безпека завжди у кілька разів «дешевша», ніж індивідуальна (селяни добре знають: прокладати дорогу на хутір дешевше гуртом, колективно, ніж одному, самотужки).

Звісно, зараз можна бути розумним і «заднім» розумом: потрібно було, мовляв, ядерний арсенал нашої держави у середині 90-х міняти на членство в НАТО. Проте населення нашої держави у середині 90-х, як, до речі, ще й зараз, не готове до вступу в НАТО (відсоток готових до такого рішення був ще меншим, ніж зараз; а сьогодні він десь на рівні 30%). Та й минулого назад не повернеш.

Тому, як каже відома одеська приказка, сидіти одночасно на двох стільцях не можна. Так легко і на долівці опинитися – знову потрапимо в неоколоніальну залежність від дуже вже потужного й надмірно амбіційного північного сусіда.

Можна, звісно, зробити ще й так: хай, мовляв, через 30 років замість нас вирішують наші нащадки. Але це те саме, що засвідчити власну некомпетентність. Робити так не годиться: ми прирікаємо наших дітей та онуків на подальшу невизначеність, а, отже, й на постійну убогість (хіба ми їм бажаємо цього?). Хіба такі вже ми зовсім нетямущі, що не можемо з’ясувати, яка цивілізація відповідає нашим духовним потребам більше?

Є й такі, що кажуть: нам потрібно йти туди, де вигідно в даний момент. Це ж як: три роки побувати в Шанхайській угоді, потім чотири – в НАТО, а далі два – ще десь? Даруйте, але така «політика» – несерйозна, недалекоглядна. Таку державу ніхто ніколи й нікуди не прийме, адже вона здатна у будь-який момент зрадити, а зрадники – нікому не потрібні. Така «політика» – це шлях до самознищення.

І на завершення. 28 країн, які є членами НАТО, вже все прорахували й зрозуміли: в НАТО – всім разом, гуртом – безпечніше. А ми все ще вагаємося: йти в НАТО, не йти в НАТО; любить нас НАТО, не любить нас НАТО… Невже ми й справді такі тямущі й насправді такі розумні? Невже тямущиші, розумніші за ці 28 країн? Якось не віриться…

Отже, робити вибір доведеться. Чи може його правильно зробити слабка держава? Зрозуміло, що ні, бо на неї ззовні тиснутимуть інші, сильні держави. Справжній вибір може зробити лише сильна держава. Тому основа правильного вибору – сила нашої держави. А для цього нам потрібна ЄДНІСТЬ. Без неї про правильний вибір говорити годі.

Дозволю собі ще раз повторити поставлене вище запитання. Отже, де б ви бажали жити вашим онукам: серед нехристиянських, неслов’янських, авторитарних, азійських держав чи серед християнських, європейських?

Перед нами – ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ вибір. Не помилімося!

P. S. Шановні панове! Будь ласка, поясніть цю ситуацію вашим родичам, близьким, сусідам. До речі, реакція моїх друзів – росіян із Севастополя – на викладені аргументи (їх батьки в минулому – військові, офіцери радянської армії): «А ми раніше так не думали…». Тож подумаймо.