Олексій МАСЛОВ, головний редактор інформаційного відділу телебачення Чернігівської державної телерадіокомпанії

КУЛЬТУРА ЯК ЗАБУВАННЯ
Техніка виживання в «інформаційному» суспільстві

Щоб вижити в «інформаційному» суспільстві, треба взяти під сумнів те, що воно інформаційне.

«Інформаційним вибухом», «океаном інформації» ми називаємо надмірну кількість дублюючих повідомлень, засміченість культури як колективної пам’яті.

Проблема дублюючих повідомлень має характер замкненого кола. Справді, щоб сказати щось нове, слід спершу знати, що було сказане раніше. Оскільки ж дізнатися нереально, то доводиться говорити навмання – і майже неминуче повторювати.

Справді, для написання нового дослідження в певній галузі науки логічно передбачати потребу перечитати хоча б найсвіжіші роботи цього ж напряму. Підраховано, що року безперервного читання (без сну і їжі) не вистачить фахівцю, аби прочитати написане з його дисципліни за попередній рік. Але за рік читання пишеться і видається принаймні стільки ж робіт. Як наслідок, автори не спроможні освоїти накопичені повідомлення, і тому більшість нових досліджень переказують старі, тобто вже за визначенням насправді не є новими.

 Ще складніша ситуація в ЗМІ: елементарний зріз інформаційних випусків на телеканалах показує дублювання не лише тем, а й способів подачі інформації. Редакції новин практично не проводять самостійного пошуку: ЗМІ «варяться в одному котлі», а рецепт страви складають кілька інформагентств. За таких умов можна проігнорувати цілі сфери життя; з інформаційної карти України на кілька тижнів можуть «зникнути» цілі області лише тому, що події в них редактор в силу свого виховання не розглядає як значні. Один телеканал фактично вважає новим тільки те, що опинилося також у полі зору іншого телеканалу. Відповідно новини за визначенням не є новинами.

Копіювання по колу найперше аудиторія помітила на прикладі тематичних телепередач: всюди готують їжу, танцюють і судяться.

Тавтологію інколи виправдовують тим, що вона нібито підвищує надійність інформації, стійкість її до перешкод. Насправді історія науки свідчить, що повторні твердження найчастіше виявляються застарілими або містять фактичні помилки, тоді як одиничні повідомлення пізніше підтверджуються і розвиваються.

Розміри всієї інформації, накопиченої людством на цей час, оцінюються в 1014 бітів; пам’ять однієї людини дорівнює приблизно 1010 бітам (така кількість нейронів в мозку, а кількість нейронних сполучень – 1015 –1016 (Іванов, 1978, 153). Тому одна людина цілком здатна оперувати всією цінною інформацією, накопиченою людством і, таким чином, скласти уявлення про світ, які відповідають усім сучасним знанням і ритму життя. Але для цього потрібні дві речі: вміти забувати зайве і не забути потрібного. Та якраз повторні («зайві») твердження забути важко, бо вони нав’язливі; одиничні ж повідомлення при всій їх цінності забути легко, а виявити і запам’ятати складно.

Як забути зайве? І як не забути необхідного? – це питання виживання і для окремої людини, і для спільноти. «Ця незручність кодування, помилково названа інформаційним вибухом, становить особливість людської культури тільки протягом останнього періоду її розвитку.» (Іванов,1978, 152-153). Більше того: поряд із західною цивілізацією і сьогодні співіснують інші, чиї інформаційні технології слід визнати ефективнішими. Один пересічний представник племені з Габону (Африка) назвав дослідникові вісім тисяч рослин тринадцятьма мовами сусідніх племен (Леві-Строс, 117). Підкреслимо, що «знати» для цього африканця означає пам’ятати структуру кожної рослини: стебло, коріння, листя – з їх властивостями. Індіанець омаха-кроу, обираючи супутника життя, шукає його насамперед у кланах, шлюб в яких буде генетично найсприятливішим: це доконечно для виживання чисельно невеликого племені. Для цього «колективна програма» опрацьовує 297 423 855 типів шлюбів (Іванов,1974, 44). Чому габонець або кроу не скаржаться на «океан інформації», на «стомленість від культури» ? Очевидно, тому, що ці знання необхідні для життя, і тому, що колективна пам’ять чітко структурована: корисному віддається пріоритет, надлишкове забувається. «… Вся інформація, що надходить до свідомості людини, організується в певну ієрархію, і обрахування кількості її має сенс лише всередині рівнів… Питання ж про те, яким чином утворюються і як класифікуються ці ціннісні ієрархії, належить до типології культури.» (Лотман, 1970, 37)

Отже, слід навчитися забувати зайве. Тут потрібна систематизація усього людського досвіду забування і, відповідно, типологія культур з цієї точки зору. Так, держава – це забування того, як верхівка прийшла до влади. Економіка – це забування того, як накопичувався первинний капітал і відбувалася приватизація. Міжнародні відносини – забування територіальних претензій. Сім’я – забування старих захоплень і зв’язків. Щоб насильство стало владою (фактично це визначення Гегеля), привласнення стало власністю, душевне захоплення – любов’ю, а територіальне захоплення – «невід’ємною часткою Батьків­щини» – для всього цього щоразу необхідно щось забути.

Реальний інформаційний запас – один для всіх, але наше майбутнє формується тим, що з досвіду ми проігноруємо і забудемо; решта нас визначає.

Пропонуємо набір класифікацій типів культур (типологію культур) за переважними стратегіями забування:

За функцією: навіщо забуваємо? Забування потрібне а) для видалення чогось неактуального, для усвідомленого і навіть ідейно обґрунтованого оновлення – від заміни застарілих підручників у школах або запровадження нових технологій до змін у законодавстві; б) З.Фрейд сформулював проблему забування як дію принципу витіснення досить коректно: «… Думаю, що буду досить обережним, якщо скажу: поряд зі звичайним забуванням… Є і випадки забування, мотивовані витісненням» (Фрейд, 207). Витіснення може відбуватися і в колективній свідомості, але тут тиск чиниться як зсередини спільноти, так і ззовні, причому в другому випадку – з боку ентропійного середовища і з іншої спільноти; в) для уніфікації в суспільстві, як під час реформ Петра І в Росії дворянам заборонялося носити традиційний одяг; г) для забезпечення спокою, стабільності в колективі (наприклад, для примирення колишніх політичних опонентів. Згадаймо негласну заборону в офіційних повідомленнях називати противника у Другій світовій війні німцями – натомість вживається слово «фашисти»). Український народ два останніх десятиліття шантажують саме нестабільністю: забування минулого політичних лідерів самі ці лідери призначають як ціну за спокій, а пам’ять карається. «… Найпевніший спосіб стати винним – взяти на себе відповідальність за те, що було поза тобою, до тебе… Світ – це трибунал; якщо підсудний не винен, значить винен суддя; отже, підсудний бере на себе вину судді. Тепер ми бачимо справжню природу відносин влади. Справа не тільки в тому, що А сильний, тимчасом, як Б слабкий. Справа ще й в іншому: А винний, Б невинний. Але оскільки нестерпно, щоб влада була неправедною, Б бере на себе провину А: відносини гноблення перетвоюються на відносини покарання» (Барт, 193); д) тут мова йде якраз про забуття як покарання (біблійна формула: «і хто не був записаний у Книзі життя, той був кинутий в озеро вогненне» (Откр., 20,15)); е) навпаки, як заохочування, нагороди (пробачення, реабілітація, «погашення судимості»).

Усі ці пункти стосуються, по суті, однієї функції: забування означає перехід системи до нового етапу розвитку, аж до зміни самоідентифікації. «Пам’ять лежить в основі того, що психологи називають єдністю і тотожністю особистості. Пам’ять становить основу самосвідомості. Розрив пам’яті вказує зазвичай на перехід з одного стану до іншого, з однієї структури особистості до іншої… Переживши перехідний вік, ми забуваємо його, і це служить доказом переходу до іншої структури особистості, до іншої системи зв’язків між окремими функціями…» (Виготський, 242) Те саме можна сказати і про систему та структуру спільноти.

Математичною і логічною базою дослідження етапів розвитку спільноти за обсягом її колективної пам’яті можуть бути теорія множин, теорія функцій. Функція забування – це відображення множини станів системи (у нашому випадку – суспільства) на множину одиниць інформації, стертої (видаленої) з пам’яті. І навпаки: виявлення зникнень великих інформаційних масивів дає кількісну міру якісних змін – від попереднього стану до наступного. Існує критична межа – така масштабна втрата інформації, таке забування, після якого настає новий стан системи, змінюється ідентичність: до цієї межі йдеться про одну особистість, сім’ю, колектив, народ, за межею йдеться про іншу особистість або іншу спільноту. Втрата інформації обертається поступовим зростанням відносної складності об’єктів (термін А. Колмогорова): все важче стає добувати інформацію (згадувати). Тобто зростає «мінімальна довжина l(p) «програми» p отримання Y з Х» (Колмогоров, 27), якщо Y – це інформація «про щось», а Х – інформація «в чомусь». У нашому випадку, наприклад, Х – це бібліотеки або інтернет-сайти, а Y – поточна політична ситуація або чинні державні стандарти тощо.

Слід з’ясувати: чи можуть механічні втрати пам’яті змінити ідентифікацію спільноти, чи це відбувається тільки при структурно суттєвих втратах? Припускаємо, що в разі механічного або примусового забування на місці стертої інформації виникає своєрідний вакуум, який заповнюється типологічно близькою інформацією з попередніх етапів розвитку або від інших спільнот. Приклад: наслідком забування усталеної релігійності під тиском більшовицької ідеології виявилася реанімація архаїчних форм релігійності. Збіг тут надзвичайно точний: мавзолей Леніна відтворює за формою першу піраміду єгипетського фараона Джосера; те ж стосується і вмісту – мумії вождя.

За способом руйнування інформації. Інформація – це постійно оновлюваний лад і, таким чином, протистоїть, з одного боку, безладу (хаосу), з іншого– мертвому, застиглому порядку (одноманітності). Як хаос, так і одноманітність можна вважати проявами ентропії – величини протилежної інформації (Іванов,1974, 50). Тож забування може бути спрямоване на безлад, змішування, руйнування системи (приклади: один школяр заважає іншому вчити вірш напам’ять; джунглі поглинають стародавнє місто); другий різновид – уніфікація, тотальне вирівнювання. Чи не найвідоміший в історії приклад другого різновиду – свідчення про арабського халіфа Омара, який обґрунтував спалення бібліотеки уніфікацією: якщо в цих книжках сказане те ж, що в Корані, – вони непотрібні. Якщо ж у них сказане щось інше – вони шкідливі. Тому у будь-якому випадку їх слід спалити.

За різновидами самої пам’яті, проти якої спрямоване забування. Колективна пам’ять має і спільні, і відмінні риси щодо індивідуальної. Пам’ять у колективі об’єднує усну і письмову, асоціативну (характерну для людини) і адресну (так влаштована пам’ять технічних носіїв інформації). Вдосконалення технічної пам’яті іде саме в напрямку наближення до асоціативного пошуку, притаманного людській свідомості, – таке завдання новітніх пошукових програм: знаходити потрібні відомості одразу, без перебирання всіх адрес (чарунок) пам’яті. Практично всі культури проходять у своєму розвитку характерний етап перекодування основних текстів з усних у письмові. Цей етап передбачає не просто записування, як можна було б припустити: процес складніший, адже, як правило, усну інформацію в архаїчних колективах запам’ятовували у вигляді ритмічних словесних формул. Згодом ці віршовані формули при записуванні нерідко «перекладалися» прозою, що суттєво змінювало і зміст. Представникам іншої культури часто важко «розгледіти», наприклад, ритуально-літургійний зміст давнього тексту тому, що при перекладі на іншу мову втрачається рима, а головне – речитативний ритм. Маючи справу з книгою, вже важко уявити зовсім інший сенс, який мав даний текст, – він був невід’ємною часткою ритуалу, передбачав певні місце і час виконання, порядок дій. «… Багато пасажів тексту «Дао Де Цзин» існувало спершу саме як усні речення або навіть, судячи з ладу фрази, як піснеспіви…:

Народ голодний,  Мінь чжі цзи

Бо податки «верхів» на зерно надто великі, – І ці шан ші чжі до

Від того він і голодний  Ші і цзи»

(Маслов, 92)

Як бачимо, морфологія китайської мови дозволяє стисліше викласти зміст у віршованому рядку. Але в будь-якій культурі колектив застосовує як усну асоціативну (пор. шкільні речитативи для запам’ятовування на зразок «биссектриса – это крыса, которая лазит по углам и делит угол пополам») і усну адресну («вузлик на пам’ять»), так і письмову асоціативну (ієрогліфи) та письмову адресну (бібліотечний каталог) пам’ять. Тому забування, спрямоване проти певного виду пам’яті, застосовує і відповідні засоби: асоціації руйнуються, адреси плутаються; щодо писемності – влаштовуються її реформи або паляться бібліотеки, безписемні ж види пам’яті зазнають найбільших втрат від змін самої структури колективу і усталеного ритму життя. Наприклад, тривала війна розриває соціальні зв’язки, відучує селянина або робітника від господарства та ремесла. Міграція знищує цілі пласти усної пам’яті, пов’язані з місцевістю. Урбанізація змушує забути складні метеорологічні прикмети. Безписьмове зберігання інформації значно різноманітніше, ніж про це зараз думають. Мнемонічні символи можуть бути і природними (гори, найбільші дерева, урочища), і влаштованими людиною (Лотман, 1987, 5). У ХХ ст. виявили закладені в пропорціях, скажімо, піраміди Хеопса або храму Ангкор-Ват у Камбоджі обчислення кількості днів у році, фази Місяця та десятки інших астрономічних спостережень з точністю інколи до 0,01. Втрати можливостей усного запам’ятовування і, відповідно, небезпеку забування помічали в різних культурах одразу при переході до писемності. «От і зараз ти, батько письмен, через любов до них надав їм прямо протилежного значення. В душі тих, хто їх навчиться, вони вселять забудькуватість, оскільки буде позбавлена вправ пам’ять: згадувати почнуть ззовні, довіряючись письму, за сторонніми знаками, а не зсередини, самі собою. Отже, ти знайшов засіб не для пам’яті, а для пригадування. Ти даєш учням удавану, а не справжню мудрість. Вони у тебе будуть багато знати за чутками, без навчання, і будуть здаватися знавцями, залишаючись у більшості невігласами, людьми, складними для спілкування», – говорить єгипетський цар винахідникові письма Тевту (ймовірно, грецька вимова імені Тот) у діалозі Платона «Федр» (Платон, 216-217)

За спрямованістю на активну пам’ять або ж на сховище (архів). Оскільки колективна пам’ять розосереджена по спільноті, то відповідальними є певні особи або групи – кожен за свою ділянку інформації. Тому про повне і швидке колективне забування, як правило, мова не йде. Найчастіше, коли йдеться у соціальному плані (особливо в синхронії, тобто, коли йдеться про часовий зріз, сталий склад спільноти) про «забування», мається на увазі виведення тільки з активної пам’яті – з повсякденного вжитку або про припинення спілкування. «Забудьте мене. Забуду і я вас», – писав О. Довженко до товаришів з кіностудії, якій надано згодом його ім’я. Зрозуміло, що справа тут не в повному зникненні образів зі свідомості, а у припиненні спілкування. Те ж значення має слово «забути» в інтимному лексиконі: забути кохану людину здебільшого означає змінити ставлення до неї і характер зв’язків. Цікавий приклад тлумачення зміни способу життя: «По второму обязательству требовалось, чтобы поступивший в Сичь, если он не был русским, забыл свою природную речь и говорил козацкою, т.е. малороссийскою, речью, это условие никогда и никем не нарушалось» (Яворницький, 146). Сам момент забування як вчинку найчастіше виглядає парадоксально – і недарма, адже йдеться про зміну самоідентифікації. Євген Замятін записав свою розмову з хлопчиком, який у 20-ті роки, підавшись атеїстичній пропаганді, перестав носити хрестик. На провокаційне запитання автора: «Ну то що, Бога вже немає?» – він відповідає: «Ні, Він є, але я у Нього більше не вірю».

За ступенем формальності, офіційності. Забування (стирання інформації) може бути офіційним, наприклад, руйнування міст, що чинили опір завойовникам, за наказом полководця. «Класикою» цього різновиду стало знищення книг китайським імператором Цинь Ши Хуанді. Офіційна заборона на вимовляння певних слів, особливо імен та назв. «Багато написано про другорядність і неконкурентність україномовної преси і ЗМІ, але хто захоче читати сто разів підряд, скільки ми любимо і як ми любимо Україну, штучно збідненою мовою, якщо переважна більшість перекладів зарубіжної літератури просто цікавіше читається російською?» – риторично запитує Джеймс Мейс і вказує на цілі списки слів, заборонених в українській мові у 20-ті роки. Зараз ми переживаємо вже наслідки цього явища: давньоруська і старослов’янська спадщина для двох мов – спільна, але, наприклад, фразу «люблю щось садити, щоб проізростало» з Довженкової «Зачарованої Десни», пересічний читач сприймає як русизм, а тим часом це така ж частка української мови. Це не що інше, як забування.

З одного боку, мовні табу можуть стерти слова з колективної пам’яті, і тоді в мові вони замінюються евфемізмами (як первісна назва тварини в східнослов’янських мовах, де тепер назвою вважається описовий зворот «ведмідь» – тобто той, хто «відає мед»). З іншого боку, табуювання може призвести до протилежного наслідку. Відомий історичний анекдот з цього приводу – вимога в давній Греції забути Герострата, палія храму Артеміди, призвела до запам’ятовування цього імені в поколіннях. Найпоширеніший метод неофіційного забування – таємне знищення документів в архівах.

За способом стирання інформації. По-перше, буквальне фізичне знищення носія інформації (технічного засобу або людини – «він занадто багато знав»). Ініціатори такого знищення, як правило, ставлять носії інформації саме на один рівень: Цинь Ши Хуанді у 213р. до н.е. наказав знищити всі давні книги, а в 212 р. – стратити 460 найактивніших політичних опонентів (Історія…, 116). «Глибше» сягає такий вид руйнування пам’яті, як знищення засобів виробництва носіїв інформації – від шкіл до типографій. Також згадаємо видалення частини інформації, спотворення або викривлення, замовчування, нав’язування однієї точки зору і поступове витіснення альтернатив, переключення уваги, зміна усталених ритмів життя спільноти; нарешті, використання спецзасобів, що впливають на свідомість. Найпопулярнішим спецзасобом в історії є алкоголь. Характерним чином споювання розпочинається одразу після захоплення влади в країні або приєднання території. Тому так яскраво описане використання цього засобу забуття проти індіанців в Америці, народів Сибіру в Росії і після громадянської війни в СРСР.

За широтою охоплення: культурний ареал (наприклад, Європа) – народ (держава) – територіальна громада – соціальна група – колектив – сім’я – особа.

За ступенем категоричності (суворості, обов’язковості) пропонуємо таку шкалу:

Обов’язково забути – Бажано забути – Постаратися пам’ятати – Свято пам’ятати

Зміщення, «люфт» вздовж цієї шкали означає ступінь належності до певної культурної традиції та місце (ієрархію) в ній: «свої» – «чужі», а всередині кола «своїх» також виділяються опозиції: утаємничені (типу жерців) та неутаємничені; умовно кажучи, «юродиві» або «блазні» (які кажуть те, що не заведено згадувати) і «пристойні» люди. Між юродивими і блазнями є суттєва різниця: перші – це релігійна інституція, а другі – світська. Але з точки зору їх «ненормальної» пам’яті на тлі нормативного забування вони зіставні. По лінії пам’яті протистоять одна одній також політичні партії (в українському парламенті НСНУ «пам’ятає» одне, КПУ – інше, немовби політики живуть у різних країнах). У ХХ–ХХІ ст. місце утаємничених у багатьох державах посіли спецслужби. У найширшому ж тлумаченні в опозиції беруть участь влада і маси.

За довільністю (яке забування переважає в даному колективі: довільне чи мимовільне – тут можливе застосування методик психології, в якій детально розроблене вивчення довільної і мимовільної пам’яті).

За кодифікованістю: наскільки норми забування закріплені в текстах – законах, літературі, фольклорі, ритуалах. Забування може бути гласним або негласним. Хрестоматійні приклади гласного забування (за правилами): латинське прислів’я «про мертвих – або добре, або нічого», між іншим, мало в архаїчний період статус закону; російське – «кто старое помянет, тому глаз вон». Приклад жаргонної редукованої формули забування: «все, проїхали». Отже, в колективі постійно виникають нові ритуалізовані формули забування, пристосовані до сучасної мови.

Ми навмисне навели приклади з царини малого фольклору, як найбільш зручні. Легко згадати більші тексти, наприклад, сюжети літературних творів. Обмежимося анекдотом про діда, який кидається з бійкою до баби і пояснює: «Як згадаю, що не дівчиною тебе взяв – таке зло бере!»

У кримінальному кодексі забування закріплюється у нормативах терміну давності, після закінчення якого справу закривають. Законодавчими нормами також обумовлена тривалість зберігання документів в архівах. Нарешті, «згорання» прострочених боргів по платежах є доказом важливості забування як фактора економіки.

Згаданий анекдот гарно висвітлює різницю в санкціях за «зайві спогади». Отже, ще один пункт класифікації – за санкціями: покарання – бойкот – висміювання. Пор. відому сентенцію «сміючись, людство розлучається зі своїм минулим».

За джерелом і дислокацією: або вирішує забути сам колектив, або його змушують до цього ззовні. Так, колонізатори завжди сприяють тому, аби підкорений народ забув періоди злету в своїй історії (спартанці і підкорені ілоти, турки і араби, білі та індіанці). Різновидом примусу забути ззовні є зміна погляду на власне минуле: замість внутрішньої – зовнішня, чужа точка зору. Нав’язливий приклад з москалями і українцями щодо героїчної історії останніх занадто довго експлуатувався. Свіжішою і актуальнішою є проблема наполегливого вмонтовування української культури в російську майже виключно у легких жанрах: байки, побутові комедії, оперети, гуморески. Вже те, що самі українці вважають першим твором нової української літератури пародію — бурлескну поему Котляревського «Енеїда» — вельми симптоматично. З усієї маси творів мистецтва послідовно вибираються гумористичні або сатиричні. Решта не те щоб забувалася силоміць, але бліда на цьому тлі і тому все ж таки забувається мимоволі. Непідробний успіх «Сватання на Гончарівці», «Москаля-чарівника», «Шельменка-денщика», «За двома зайцями», усмішок Остапа Вишні, фільмів на зразок «Весілля в Малинівці» або «Королеви бензоколонки», естрадних дуетів Штепселя і Тарапуньки, «Кроликів» набагато ефективніше, ніж заборони, стирає пам’ять про трагічне чи бодай серйозніше. Сюди ж віднесемо феномен Вірки Сердючки. У героїчних або романтичних творах українець – симпатичний, але комічний персонаж: Грищенко у «Зеленому фургоні», Цигічко в «Батальйони просять вогню». Звернімо увагу на те, що в літературних творах з цими назвами персонажам-українцям не відводиться комічна роль: у тому ж «Зеленому фургоні» О.Козачинського Грищенко змальований як зразок для наслідування, «схожий спритністю і досвідом на Шкіряну Панчоху». Тобто новий розподіл персонажів за їх амплуа відбувається саме при екранізації, переході до розряду масової культури. Виняток – хіба що «В бой идут одни старики», де українська тема є повністю героїчна.

Україна і в цілому Східна Європа дає «класичні» (зі знаком мінус) приклади стирання пам’яті. Хрестоматійним став термін «потурчити». За цієї системи народ змінює точку зору на себе самого. «Поляк Стрийковський 1574 р. на власні вуха чув, як ото й на вулицях і в харчевнях Царгорода убогі співці (= кобзарі) виспівують – на велику втіху для простого люду – сербські пісні про славні дії турецького війська, про перемоги хоробрих мусульман над гяурами-християнами» (Кримський, 180). Але система, характерна для Османської імперії і застосована проти всіх ворогів турків – і не лише проти слов’ян, – з її витонченими методами виховання безпам’ятства (згадаймо набір яничарів), спрацювала врешті-решт всередині Туреччини проти свого населення. Реформа писемності в Туреччині у ХХ столітті (заміна арабської в’язі латиницею) одразу стерла з колективної пам’яті масу інформації. Розвинувся і логічний парадокс: у такій ситуації той, хто був зразком ученості, — миттєво став зразком невігластва і відсталості, об’єктом кепкування.

Таким чином, у ситуації, коли середньостатистичний громадянин починає соромитися того, чим пишався рік тому і навпаки, опиняються різні спільноти. Для людини прагнення забути своє походження може обернутися як усталеними прийомами зміни імені («російські» прізвища на зразок Савенков, «перший український кутюр’є Михаїл Воронін», як він сам себе називає українською мовою, можливо не усвідомлюючи переходу до старослов’янської граматики і тим самим ставлячи себе в один ряд з архангелом Михаїлом), так і екзотичними вчинками — пластичними операціями аж до хибної зміни раси (Майкл Джексон). Такі дії викликають протидію у вигляді спротиву і висміювання. Приклад — «Мина Мазайло» Миколи Куліша, а в сучасному фольклорі — анекдот: «Прізвище? — Сахаров. — Точніше? — Сахарович. — А ще точніше? — Цукерман». Цей анекдот висвітлює одну з головних форм протидії стиранню пам’яті: слід знати формулу, «ключ» до реконструкції – як правильно знімати нашарування, реставрувати спотворений носій інформації (у даному випадку – прізвище).

Виходячи з запропонованої методики типології культур за основними стратегіями забування наведемо приклад формули опису умовної культури: 1. Забування затверджується для стабілізації в суспільстві; 2. Шляхом уніфікації, одноманітності; 3. Головним чином діє проти письмової, адресної пам’яті; 4. Спрямоване проти активної пам’яті; 5. Насаджується головним чином офіційно; 6. Переважно шляхом нав’язування однієї точки зору; 7. В межах держави; 8. З неофіційним поділом на владу і масу, на утаємничених і неутаємничених; 9. З перевагою довільного забування над мимовільним; 10. З незначною кодифікацією в законах, але посиленою — в літературі, кіно і ЗМІ; 11. З системою адміністративного покарання за порушення і з висміюванням у пропагандистських текстах; 12. З переважним рішенням всередині самої спільноти (самоцензурою).

За цим зразком можна описати культуру, наприклад, СРСР, США, Євросоюзу або будь-якої держави чи наддержавного утворення. Особливого тиску (і зсередини, і ззовні) на колективну пам’ять зазнають спільноти на межах культурних ареалів: Східна Європа; Балкани; Кавказ; Близький Схід; Центральна Америка – оскільки є межею США з Латинською Америкою.

Чому? Річ у тім, що на межі ареалів стикаються два типи цивілізацій. У своїх крайніх проявах на одному полюсі виявляються традиційні культури, на іншому — модерністські сучасного буржуазного типу. Буржуазний тип грається з демократією і таким чином досягає забування демонстративною прозорістю, публічністю. Це можна назвати формулою Герострата: «Запам’ятайте це ім’я, бо його ви мусите забути». Менш дратівливе, не таке дразливе забувається на тлі того, з чим «бореться» цивілізація. А те, з чим вона бореться, свою чергою втрачає свіжість, блякне і теж забувається – а відтак вимагає щоразу сильніших подразнень (це не лише симптом, схожий на наркотичний, а й власне одне з джерел поширення наркоманії). Таким чином, у модерністській культурі профанація призводить до забування. «Сила залізобетону, громаддя будівель стиснули мозок американця і звузили його зір. Звичаї американців нагадують незабутньої гоголівської пам’яті звичаї Івана Івановича та Івана Никифоровича. Як у останніх не було міста кращого від Полтави, так і у перших нема кращої і культурнішої країни, ніж Америка. «Слухайте, – говорив мені один американець. – Я знаю Європу. Не сперечайтеся зі мною. Я об’їздив Італію і Грецію. Я бачив Парфенон. Але все це для мене не нове. Чи знаєте ви, що в штаті Теннессі у нас є Парфенон, набагато новіший і кращий?» Від таких слів і сміятися і плакати хочеться. Ці слова чудово характеризують Америку в усьому, що становить її культуру внутрішню.» (Єсенін, 128). Отже, механізм модерністичного забування парадоксальний: мовляв, ми не забороняємо і чудово пам’ятаємо («об’їздив Італію і Грецію»), більше того – виставляємо напоказ. Але виставлене напоказ позбавляється сакрального ореолу, шельмується – таким чином до об’єкту втрачається інтерес.

 Традиційний тип, навпаки, тяжіє до надмірної сакралізації і, як наслідок, до приховування і забування того, що закликаємо пам’ятати. Жартівливою формулою цього типу можна вважати вірш російської поетеси Наталії Хозяїнової: «Люблю без пам’яті …без пам’яті … кого?» Хрестоматійним став приклад цивілізації майя, де навіть елементарні господарські знання були вкрай сакралізовані і зосереджені в колі жерців. У такій ситуації загибель навіть лічених хранителів знань обертається катастрофою всієї культури (див. Фрід).

Тобто обидві моделі можуть бути небезпечними у разі доведення до крайнього ступеня. Модерністський тип культури, наприклад, настільки послідовно і жорстко, підкреслимо – публічно – викривав і карав аморальність протягом XII–XIX столітть, що новітня європейська масова культура перетворилася на каталог девіацій, відхилень і всіляких експериментів з власним тілом і свідомістю. Продовженням цілої традиції фривольної прози XVIII ст., де кінцева мораль була прикриттям смакування бурхливого життєвого шляху героя, стали порнографічні фільми ХХ ст. Вони напрочуд точно відтворюють сюжети французької літератури ХVIII ст., аж до мовних зворотів героїв. Сюжет вкладається у підзаголовок однієї з серій «Американського пирога»: «Вони вже все спробували, залишилося тільки одружитися». В одному з сучасних жіночих журналів стаття називається: «Десять речей, які ти повинна спробувати в сексі до одруження». Наведений приклад – крайній, але в цілому модерністська мораль вкладається в формулювання «нагулятися». Те, що ця мораль базується на забуванні, можна довести на лексичному рівні масових текстів: «Я так вдячна Роберту за те, що він допоміг мені забути Джона. – А хто такий Джон? – Це той, хто домоміг мені забути Джека.»

Традиційний тип культури «впадає у маразм» протилежним чином. Він так «сильно пам’ятає» заборонене, втрачене, спалене і т.д., так схиляється пред ним, що Традиція перетворюється на велике пустотіле Щось. Це настільки велике знання, що ніхто ним не володіє і не може ним скористатися. Найдошкульніше критикує містичне знання Умберто Еко в романі «Маятник Фуко» і статті «Ірраціональне учора і сьогодні»: «Щоразу, коли сподіваються відкрити таємницю, вона лише вказує на іншу таємницю, і так далі до останньої… Останню ж таємницю не можна розкрити – це герметична ініціація, яка є всіма таємницями. Герметична таємниця має бути пустою… Герметична думка перетворює весь світ на феномен мови, і в той же час позбавляє мову будь-якої комунікативної сили» (Еко, 16. Переклад мій – О.М.). У менш екстремальних проявах містична пам’ять існує і в модерністському суспільстві. Наприклад, оскільки більшість творів і щоденників О. Грибоєдова загинула, то в зібрання творів упорядникам довелося включити все, що залишилося, аж до дрібних господарських записок. Як розцінювати, скажімо, художню цінність такого «твору» Грибоєдова: «Дорогой друг, окажите мне дружескую услугу, очините мне несколько перьев потоньше». Записка, адресована товаришеві, входить до тому художніх творів. Інший текст: «Поторопитесь, потому что мы собираемся обедать. Грибоедов» (Грибоєдов, 483-484). У коментарях включення цих записок обґрунтовують їх можливим конспіративним характером, оскільки письменник міг бути пов’язаний з резидентами при персидському уряді. Але це тільки додає таємничості.

Українське суспільство перебуває на перехресті традиційного і модерністського типів культури, тож переймає механізми забування, характерні для обох. Згадаймо серед найтиповіших для нас механізм паперово-семінарської боротьби з корупцією, що не в останню чергу сприяє байдужості до цього явища і відповідно закриттю очей на нього; заговорювання теми євроінтеграції, коли на фоні браку практичних дій тема забувається суспільством, або настільки сакралізованого, ритуалізованого пригадування подій голодомору, що більшість повідомлень про нього містить лише загальні фрази та кілька прикладів, які кочують зі статті до статті. Тут під прикритттям святої містичної пам’яті освячується байдужість і забування. Водночас тисячі живих реальних свідків – людей старшого віку – елементарно не опитані досі. Це дозволяє продовжувати жонглювати темою голодомору, як це зручно тій верхівці, котра на даний момент при владі: називати будь-які статистичні дані, сумніватися, стверджувати, заперечувати безперестанку. Тобто якщо сталінізм застосував проти українців знищення документів в органах реєстрації актів громадянського стану і замовчування , то сучасна влада застосовує проти них «заговорювання»; але протилежними засобами прагнуть досягти однієї мети – забування.

Кінодокументаліст Володимир Фоменко звернув увагу на одну з причин нищення українського кіно на початку 90-х років, зокрема документального кіно. Причина технічна: тривалість зберігання кіно- і відеоплівок незрівнянні (кіноплівка – до кількасот років, відеоплівка – менше 10). Зараз якіснішими носіями є компакт-диски,проте інформація про початок 90-х років у значному обсязі втрачена. Якщо зважити, що це час розпаду СРСР, відкритих конфліктів (зйомки яких дуже нечисленні), інтенсивної приватизації і первинного накопичення капіталу тими, кого зараз вважають олігархами, – то навряд чи залишаться сумніви: мова не йде про збіг обставин.

Схоже явище – вимога закону фіксувати судові засідання в Україні «компенсується» технічною неможливістю це робити.

В українській практиці на одному полюсі маємо приклад знищення архівів зі справою В.Януковича. Це традиційне, містичне забування: у чому полягало звинувачення – про це і противники, і прибічники складають легенди. Якщо ж такий тип не спрацьовує – на іншому полюсі застосовується «буржуазно-демократичне» забування: проблему заговорюють до нудоти – справа Гонгадзе, отруєння Ющенка – і таким чином забувають.

У Західній Європі і США шляхом ігор у демократію виринає «добре забуте старе» – фашизм. Пригадаймо прихід у 90-ті рр.. до австрійського парламенту неофашистської партії або заяви президента США Д. Буша про необхідність забути про демократичні цінності перед загрозою тероризму. В американській масовій культурі насадження демократії подається як боротьба з традицією – у фільмі «Міцний горішок» у вуста терористів вкладається фраза «ми боремося за наш спосіб життя». Традицією Заходу є відучування Сходу від його традицій як від забобонів і т.п. Відомий вислів одного з католицьких священиків під час хрестових походів: «Православні – такі єретики, що самого Бога нудить». Це особливо цікаво в межах цивілізації, яка заявляє про себе як про «країни старої демократії».

Гібрид традиційного і модерністичного забування вкладається в парадоксальну формулу: профанація плюс сакралізація. Цей гібрид породив такі явища, як праці Блаватської, Кастанеди і т.д. Підкреслимо: ми не заперечуємо тут можливості містичного знання і тим більше не даємо оцінок цим роботам – ні те, ні інше не входить в завдання цієї статті. Головне – виділити парадоксальність типологічного явища, коли давнину винаходять, а таємницю тиражують. Два цих оксюморони: «нова давнина» і «містичний бестселер» – суперечать основі традиційної культури, сконцентрованій у китайському понятті «Чжень Чуань», тобто істинна традиція. На практиці це виглядає так: будь-який вчитель сучасної містичної школи, наприклад даоської, має задокументоване генеалогічне дерево усіх вчителів і їх учнів. В одній з основних даоських шкіл Шляху Істинної Єдності ієрархи є прямими учнями своїх попередників впродовж останнього тисячоліття. Теперішній патріарх Чжан Цзиюй – вже шістдесят п’ятий (Торчинов, 169). Традиція передається у безпосередньому спілкуванні, що має такі наслідки: вкрай вузьке коло носіїв, орієнтацію на ритуал, принципову неможливість оприлюднення – оскільки головна інформація при цьому неминуче втрачається. Але традиційне таємне знання на відміну від розтиражованого – цілком конкретне.

Не захлинутися в сурогатній інформації і зберегти ідентичність цілком можливо. Крім таких методів, як описані в художніх творах – один з найвідоміших у сюжеті роману Рея Бредбері «451 за Фаренгейтом» (люди ототожнюють себе з текстами, які зберігають у пам’яті), є приклади боротьби за інформацію, що витримала багатовіковий тиск: час, переслідування владою, сутички з опонентами тощо. Так, загальний обсяг буддійського канону з коментарями дорівнює приблизно 25 тисячам друкованих аркушів (це в 20 разів більше від Біблії) – а до речі, він передавався до запису кілька століть лише усно, і не було допущено викривлень змісту. Для цього застосували три основних прийоми: весь канон ділили на частини, і кожною опікувався окремий знавець; ці знавці страхували один одного, розробляючи кожен свій стиль розуміння інформації та її викладання; носії постійно влаштовували диспути, щоб знати, як застосувати інформацію на практиці (Корнєв, 183–184). Диспути мали структуру ритуалу, тому носій засвоював інформацію по кількох каналах: через зір (запам’ятовував рухи, міміку, малюнки), через слух, моторним шляхом (рухаючись сам).

Україна зараз на роздоріжжі, і розвиток залежить від того, що з усього різноманітного досвіду ми забудемо. Чаньський афоризм змальовує це так: «Десять років я не міг знайти дороги для повернення, а тепер забув, звідки прийшов». (Афоризми…, 32)

В робочому порядку пропонуємо таку схему: середовище («розчин» (пам’ять) »розчин») середовище.

Пам’ять зазнає руйнівного впливу середовища. У ролі останнього може виступати просто час, а може – і інша система, що намагається асимілювати дану систему з її пам’яттю. Але асиміляція відбувається не миттєво, а поступово, тому на межі пам’яті та середовища є сфера, умовно названа «розчином» – перехідна. Отже, принципово форми профілактики забування розрізняємо за тереном дії:

Спрямовані власне на пам’ять: використовувати її різні форми; суворо розрізнити першоджерела інформації і підробки – і рішуче відмовлятися (забувати!) від сурогатів; вибудувати ієрархію пам’яті; виділити і застрахувати те, чого забути не можна за жодних обставин.

Спрямовані на агресивне середовище: вивчити технології забування (для того і розроблялася типологія), щоб їм при потребі протидіяти.

Спрямовані на межу, що її роз’їдає середовище: мати ключ до реконструкції (у ролі ключа виступають різні техніки від знання лінгвістичних законів для розшифрування текстів до археологічних методик).

ЛІТЕРАТУРА:

Афоризми…: Афоризмы старого Китая (сост. и пер. В.В.Малявин) – М. – 1991

Барт: Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. – М. – 1989

Бредбері: Бредбери Р. 451 по Фаренгейту. Марсианские хроники. Рассказы. – М. – 1992

Виготський: Выготский Л.С. Собрание сочинений в 6 т.т. – т.4 – М. – 1984

Грибоєдов: Грибоедов А.С. Сочинения – М. – 1988

Еко: Eco U. Das Irrationale gestern und heute // Eco U. Über Spiegel und andere Phänomene. – München – Wien – 1988 – S. 9-24 (робота перекладена з італійської спеціально для цього видання з рукопису)

Єсенін: Есенин С.А. Собрание сочинений в 3 т.т. – т.3 – М. – 1983

Замятін: Замятин Е. Статьи 10-20-30 годов // Литературная учеба – 1990 – №3

Іванов, 1974: Иванов В.В. Категория времени в искусстве и культуре 20 в. // Ритм, пространство и время в литературе и искусстве – Л. – 1974

Іванов, 1978: Иванов В.В. Чет и нечет. Асимметрия мозга и знаковых систем – М. – 1978

Історія… : История Китая (ред. А.В. Меликсетов) – М. – 2004

Козачинський: Козачинский А.В. Зеленый фургон – М. – 1989

Колмогоров: Колмогоров А.Н. Алгоритм, информация, сложность – М. – 1991

Корнєв: Корнев В.И. Мнемотехника буддизма // Буддизм. Словарь – М. – 1992

Кримський: Кримський А.Ю. Історія Туреччини – Київ-Львів. – 1996

Леві-Строс: Леви-Строс К. Неприрученная мысль // Он же. Первобытное мышление – М. – 1994

Лотман, 1970: Лотман Ю.М. Структура художественного текста – М. – 1970

Лотман, 1987: Лотман Ю.М. Несколько мыслей о типологии культур // Языки культуры и проблемы переводимости – М. – 1987

Маслов: Маслов А.А. Загадки, тайны и коды «Дао Дэ Цзина» – Ростов-на-Дону – 2005

Мейс: Мейс Дж. Спадщина голодомору: Україна як постгеноцидне суспільство // http: maidan.org.ua/ static/ mai/ 1045062950. Html

Платон: Платон. Сочинения в 3 т.т. – т.2 – М. – 1970

Торчинов: Торчинов Е.А. Пути философии Востока и Запада: познание запредельного – С.-Пб. – 2007

Фрейд: Фрейд З. Психология бессознательного – М. – 1989

Фрід: Фрид Н. Улыбающаяся Гватемала – М. – 1958

Яворницький: Яворницький Д.І. Історія Запорозьких козаків – К. – 1990