Василь ЛАПТІЙЧУК (Інститут Росії)

ДО ПИТАННЯ ВЗАЄМНОЇ ЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ Й РОСІЇ В ГАЛУЗІ ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН

«Бідолашна Росія, одужуючи від зарази комунізму, з труднощами уникаючи смертельної небезпеки націоналістичного тифу, на жаль, вкривається гнійною висипкою застарілого імперіалізму».

М. Москвин-Тарханов,
депутат Московскої міської Думи.

У світі глобальних міжнародних відносин та посилення загальних інтеграційних процесів тема взаємної залежності суб’єктів цих відносин визначається в міру її інтенсивності й важливості для держав. Що далі то більше, країни стають залежними одна від одної. Зазвичай ця залежність виникає в силу певних обставин у галузі міжнародних відносин, за взаємною згодою, регулюється договорами й має миролюбний характер. Як правило, інтенсивність залежності визначається географічною близькістю суб’єктів, ситуативною залежністю в галузі політичних і економічних відносин, наявністю та ступенем претензій однієї держави щодо іншої в силу якихось історичних обставин або її зазіхань щодо суверенітету та територіальної цілісності котрогось із рівноправних партнерів.

Тема економічної (вужче — енергетичної, торговельної тощо) взаємозалежності, загалом, піддається дослідженню за відомими науковими критеріями переважно математичного характеру. Варто лише мати доступ до відповідних цифр і володіти нехитрою методикою для подібних досліджень.

Проте в Кремлі міжнародні економічні відносини часто розглядають насамперед як засіб для досягнення геополітичних цілей. У Києві ж таку «економічну» політику часто сприймають за чисту монету й віддають стратегічну долю суверенітету в обмін на тимчасові нібито поблажки з боку росіян. Що далі, то менше буде суверенітету і, відповідно, можливості маневру. А що менше буде можливості маневру і суверенітету, то жорсткішими ставатимуть умови економічної залежності від РФ. Чим Білорусь не приклад? Зрештою, наразі існують лише два шляхи у відносинах Москви й Києва. Або Росія додавить Україну тимчасовими «поступками», котрі з часом все одно збільшаться «до максимуму», а тоді забере собі все, включно з територією, майном і суверенітетом. Або виставить ті ж самі максимальні ціни й несприятливі умови набагато швидше й дасть шанс Україні вижити як незалежній державі. На жаль, українські політики з якихось причин поки що віддають перевагу першому варіанту розвитку подій.

Не виключено, причиною такого стану речей є те, що між Києвом і Москвою досі так і не було сформовано повноцінних міждержавних політичних відносин. Принаймні значна частина чільної української номенклатури, як і колись, продовжує робити те, з чим знайома і що знає з часів своєї радянської молодості — вона, за інерцією, будує із сусідньою державою стосунки за схемою відносин республіка — центр. При тому, що російська чільна номенклатура вдало використовує українську менеджерську неадекватність (подеколи — злочинну) і, вдячна малоруським візаві, продовжує будувати міждержавні відносини з нами як з приросійською республікою. Включно з намаганням роздавати ярлики на «ханство» покірним у деяких питаннях українським політикам. Проте про «людський фактор» поговоримо дещо згодом.

Отже — про політичну взаємозалежність.1

В Україні звикли вважати (очевидно, й досі під впливом реалій того ж СРСР), що в політичному аспекті, як, до речі, і в інших, наша держава ледь не повністю залежить від Російської Федерації, її політики, від особистої позиції її керівників. Одначе така українська практика пов’язана виключно з нездатністю чи небажанням як державного апарату, так і суспільства в цілому, подивитися на означену проблему неупереджено, без комплексу меншовартості, свіжим поглядом.

Ідучи не від класичних визначень зовнішньої політики та складових міждержавних відносин, а від реальної практики сьогоднішніх російсько-українських стосунків та їхніх обставин, спробуємо сформувати власну парадигму політичної залежності в сфері означених двосторонніх відносин.

Міжнародні організації (МО). Для прикладу візьмемо кілька глобальних і регіональних організацій.

ООН. Наша взаємна залежність у сенсі спільного членства в сучасній Лізі Націй може виявлятися лише в питаннях, щодо яких ми маємо різні погляди, але які для нас важливі.2 Тобто у випадках, коли ні Києву, ні Москві не байдуже якесь питання наших двосторонніх відносин або наших національних інтересів у галузі внутрішньої чи зовнішньої політики. У низці випадків одна із сторін може апелювати до глобальної світової організації в пошуках підтримки. Така підтримка може бути елементом стратегії розв’язання питання однією із сторін. Наприклад, у спробі офіційного Києва заручитися підтримкою Генеральної Асамблеї (ГА) у визнанні того, що на нашій землі офіційною Москвою щодо українського народу було здійснено дії, котрі можна схарактеризувати як умисні й скеровані на часткове винищення якоїсь частини цього народу шляхом організації штучного голоду. Кажучи просто — визнання в Україні Голодомору в 30-і роки минулого століття. Уряд РФ, маючи якийсь вплив на держави-члени ООН і скориставшись своїми інформаційними та організаційними ресурсами, переконав більшість іноземних держав у недоцільності такого визнання (чим ще раз наголосив на продовженні Москвою шовіністичної політики щодо України).

Що в цьому разі — тактично і стратегічно — втратила Україна, а що — Росія, вже незабаром покаже час. А поки що ми можемо констатувати: у таких питаннях залежність взаємна й приблизно рівноцінна. Але це — Генеральна Асамблея. Її рішення мають лишень рекомендаційний, політичний характер.

Найважливішою в стратегічному сенсі є вершина оонівської піраміди — Рада Безпеки (РБ). Її рішення мають обов’язковий до виконання усіма членами характер. З санкції РБ в ту чи іншу державу може бути введено іноземні війська. По суті, це єдиний у світі орган, котрий може легітимізувати з погляду міжнародного права воєнні дії на території суверенних держав. З усіма можливими наслідками для урядів, націй і звичайних людей. Югославія, Ірак, Афганістан — далеко не повний перелік територій, де ведеться «легітимна» (принаймні, з точки зору ООН) війна.

У разі гіпотетичного територіального конфлікту між Україною й РФ з переростанням його у воєнну фазу3, РБ ООН могла б санкціонувати міжнародні військові зусилля, спрямовані на захист території жертви й на адекватне покарання агресора (як у випадку вторгнення Іраку в Кувейт 2 серпня 1990 року). Проте, якщо, наприклад, РФ нападе на Україну, а не навпаки, то, вірогідно, ООН зробити цього не зможе, бо Росія як один із постійних членів РБ має право вето на ухвалення такої резолюції. У разі ж воєнної агресії України проти суверенної РФ потенційна жертва зможе розраховувати на підтримку її в конфліктові з боку Ради Безпеки.

Таким чином, «ООН нам не допоможе». Хіба що висловить занепокоєність, осуд та закличе якомога швидше розв’язати конфлікт мирними засобами. При цьому, яка частина території однієї держави залишиться під контролем іншої, для представників численних африканських, американських, азійських і навіть європейських країн не надто й важливо.

Якщо вже мова зайшла до механізму забезпечення зовнішньої безпеки, то сусідні держави, де верховний менеджмент здійснюється достойними громадянами, подібні проблеми розв’язують, серед іншого, об’єднуючись у ефективні оборонні союзи. По ліву руку від України — у Північноатлантичний Альянс, по праву — в Організацію Договору про колективну безпеку (ОДКБ) і, очевидно, для підстрахування від можливого нападу України, у Шанхайську організацію співпраці (ШОС).

Проте у разі воєнної агресії щодо України з боку РФ (про інші гіпотетичні загрози автору невідомо), офіційному Києву, якщо ми ще не встигнемо вскочити в останній вагон НАТО, крім звернення Верховного Головнокомандувача до народу (щось на кшталт: «Дорогі співвітчизники…»), таки залишиться шанс на «колективну оборону». Відповідно до Будапештського меморандуму (БМ), документа, котрий гарантує Україні зовнішню безпеку у зв’язку з її приєднанням до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї в 1994 році й котрий зрештою підписали п’ять ядерних держав (США, Великобританія, Франція, РФ й КНР), Україна має право на допомогу, а міжнародні гаранти — нібито зобов’язані її надати. Як надасть нам воєнну допомогу у разі агресії з боку Росії КНР — не знаю. Не виключено, рішення буде ухвалюватися на саміті ШОС4. Щодо самої РФ, то навіть якщо не сприймати всерйоз підписання нею БМ, де є слова: «...Утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які переваги» (пам’ятаєте злорадного Міллера з величезним газовим вентилем, «ярлики» Путіна Януковичу й антиукраїнські шабаші в Криму?), то слід максимально серйозно поставитись до спроби російської держави порушити територіальну цілісність України в жовтні 2003 (Постанова Верховної Ради України «Про усунення загрози територіальній цілісності України, що виникла внаслідок будівництва Російською Федерацією дамби в Керченській протоці», 23 жовтня 2003 року). Таким чином, РФ в односторонньому порядку («при повному розуму і свідомості») неформально вже вийшла з Будапештського Меморандуму й не є гарантом безпеки однієї сусідньої держави, котра мала необачність...

Не впевнений, що українська цілісність і суверенітет будуть для Франції важливішими за російський газ, але, чомусь здається, що на допомогу США й Сполученого Королівства ми таки можемо розраховувати. Хоча б моральну. Тим більше після того, як у Лондоні скуштували російського полонію (діоксан в Україні майже нікого нічому не навчив, — не виключено, хтось із кимсь уже й розрахувався за це газом). А от якби до Будапештського меморандуму приєдналося ще з десяток членів НАТО, надто з-поміж наших сусідів, знайомих з «російськими національними інтересами» не з переказів... Договір залишається відкритим для потенційних учасників. До нього, переконаний, може приєднатися й міжнародна організація. Наприклад, НАТО. Чи є ще ефективніший спосіб інтеграції України в Північноатлантичний Альянс? І що особливо цікаво, Договір не містить будь-яких формальних (бюрократичних) перешкод для повномірного й найоптимальнішого застосування сили проти агресора. Засоби можуть бути адекватними, такими, що гарантують звільнення окупованої території, унеможливлюють наступну агресію, ліквідують причини, котрі призвели до агресії, та забезпечують механізм компенсації жертві нападу й покарання агресору.

Взаємозалежність України й Росії в контексті членства в міжнародних організаціях має найбільшу значимість у питанні забезпечення зовнішньої, воєнної, безпеки однієї чи іншої країни. РФ, щоправда, перестрахувалася в ОДКБ і ШОС. А нам залишається сподіватися на добру волю й відчайдушну рішучість далеких гарантів та на «авось» з боку Москви. Або створити такі власні збройні сили, спроба поборотися з якими загрожувала б потенційному нападнику «непоправним завданням шкоди». Для чого слід було б мілітаризувати суспільство, політикам і олігархам — перестати красти, а всім іншим — ще тугіше затягнути пояси й бути готовими до міжнародних санкцій у зв’язку з поновленням виготовлення ядерної зброї.

Таким чином, питання більшої чи меншої взаємозалежності двох держав у сенсі членства в ООН є, по суті, філософським. Набагато важливіше бути членом міжнародної організації, члени котрої не висувають до України територіальних претензій, натомість передбачають реальні умови колективної безпеки.

Світова організація торгівлі (СОТ). Приклад просування офіційного Києва в СОТ вказує на дедалі виразніші ознаки створення суверенної держави Україна. Незважаючи на кількарічне блокування Москвою через російські можливості у вищих органах української влади вступу нашої держави в СОТ, в Україні відсоток «проукраїнських» політиків з кожними виборами стає вищим і вищим. Що й природно.

Є підозра, що головною причиною блокування роботи ВР України «проросійськими» силами в нашому законодавчому органі влади був панічний страх Кремля перед можливістю завершення офіційним Києвом процесу вступу України в СОТ. Росіяни — боязливі за природою. Шкодячи й псуючи життя іншим, вони страх як бояться, щоб «хтось щось таке саме» не зробив і їм.

Не слід сподіватися, що Київ не скористається з «політичної» можливості отримати відомі переваги від вступу в СОТ, коли РФ як кандидат на членство в цю МО буде підписувати з ним двосторонній протокол про умови доступу на ринки товарів і послуг. Можна навіть сподіватися (в Україні вже теж приходять до влади прагматики), що Київ здатен виставити як умову підписання такого протоколу, серед іншого, повернення Росією заощаджень українських вкладників в Ощадбанк СРСР, а також 16,37% Золотовалютного та Алмазного фонду й закордонної нерухомості СРСР, звільнення незаконно утримуваних українських гідронавігаційних об’єктів, повернення незаконно захоплених у Севастополі 147 гектарів суші, збільшення плати за оренду бази для ЧФ, компенсації за екологічні збитки в Криму, Азовському морі та ін., демаркації всієї лінії кордону, створення нових прозорих схем утворення ціни за газ та його транзит, компенсацію за Голодомор, етноцид і окупацію та багато чого іншого... Можна сказати й по-іншому: ті українські чиновники чи політики, котрі таких умов не виставлять, безумовно, зрадять національні інтереси. І наступних виборів уже не переживуть. За звичайними законами демократичної держави. Але поки що справжніми зрадниками України виступають керовані Кремлем українські політики у Верховній Раді.

Набувши членство в СОТ, офіційний Київ має, по-перше, виявити неабияку гнучкість і політичну волю, здатність не тільки ловити м’ячі, але й посилати їх у ворота противника; по-друге, створити заздалегідь виграшні передумови для ведення переговорів з РФ щодо вирішення цілої низки спірних питань у двосторонніх відносинах.

У СНД, де російська Федерація впевнено веде першу скрипку, Україна від сусідки не залежна, бо, по-перше, не розглядає це специфічне утворення не дуже розвинених держав з корумпованими керівниками як пріоритет у сенсі інтеграції, а, по-друге, є лише т.зв. асоційованим членом, оскільки розсудливо не ратифікувала Статуту цієї, з дозволу, міжнародної організації.

Натомість Росія залежна від України в СНД, бо наша держава є ключовою в новій міжнародній організації, котра наразі має назву Організація за демократію і економічний розвиток — ГУАМ. А також, по суті, є потенційним лідером у новій МО на терені СНД — Спільноті демократичного вибору (СДВ). Утворення чогось на зразок ГУАМ або СДВ на терені СНД Москва розглядає як пряму загрозу власним національним інтересам. У разі успішної реалізації проекту зазначених МО, де Київ відіграє ключову роль, Москва, як вона вважає, зазнає неприпущенної втрати у сфері власних «національних інтересів», і, як вийде, чергового міжнародного приниження.

А що буде, коли країни ГУАМ таки створять справжні миротворчі війська для боротьби з тероризмом і сепаратизмом на території держав із тліючими конфліктами? А якщо хоча б один із учасників цих військових утворень уже буде членом НАТО?

Запах природи «російських національних інтересів» уже відомий у світі, тому останній оплот Росії, останнє місце, куди її ще деколи пускають, остання сфера її руйнівної експансії — СНД. Дії України на створення альтернативних МО на пострадянському просторі роблять Росію залежною від рішень та дій Києва. Зрештою, навіть формальний вихід з СНД України та її союзників по ГУАМ чи СДВ просто зруйнує один із російських плацдармів, з якого офіційна Москва проводить відому зовнішню політику на частині пострадянського простору.

Взагалі, на пострадянському просторі Росія зазнала щонайменше шість масштабних геополітичних поразок:

Рішучий відхід трьох балтійських держав з «сірої зони».

Мертвонароджений проект «СНД» так і не став базою для «збирання земель».

Внаслідок природної поведінки РФ щодо підтримки сепаратистських і терористичних рухів у «об’єктах інтересу» виникнув рух опору — ГУАМ і СДВ.

Через незмінно неадекватну російську зовнішню політику зруйновано черговий «хитромудрий» план — ЄЕП.

Через непомірність апетиту, жадібність та невід’ємний шовінізм зазнає поразки план створення спільної держави з Білоруссю.

Зазнала поразки спроба «правового» відторгнення Криму від України та силового переділу кордону в Керченській протоці.

Двосторонні відносини. У будь-яких двосторонніх взаєминах більш залежним є завжди той, кому більше чогось треба він іншого. І навпаки, брак якихось претензій, самодостатність ведуть до максимальної політичної незалежності тієї чи іншої держави. Будь-яка залежність, будь-які неудоволені претензії одного суб’єкта міжнародних відносин до іншого призводять до появи так званого сектора проблемних питань у відносинах між ними. Проаналізуємо в означеному сенсі лише кілька т.зв. проблемних питань у російсько-українських взаєминах.

Перебування в Україні Чорноморського флоту РФ. Це цілий комплекс проблем, пов’язаний із систематичним порушенням Російською Федерацією законів України на території ж України. Це незаконне утримання ділянок землі в м. Севастополі й свідоме небажання росіян провести за участю представників українських органів влади відповідну інвентаризацію орендованих баз. Це незаконна окупація й утримання під збройним контролем Російською Федерацією (її міністерством оборони) українських гідронавігаційних об’єктів у Криму та Херсонській області. І це незважаючи на рішення українських судів усіх інстанцій про належність цих об’єктів та території, на якій вони розташовані, Україні! Це систематичні порушення російськими вояками на території України Угоди про статус та умови перебування ЧФ РФ в Україні та законів України.

Після перемоги Помаранчевої революції в Україні, коли російську «еліту» лихоманило від передчуття втрати «зовнішньополітичного пріоритету №1», десь у лютому 2005 року тодішній міністр оборони РФ С.Іванов так по телебаченню й передав наказ російським військам на українських маяках: у разі спроби українських громадян зайти на окуповані маяки застосовувати вогнепальну зброю у відповідності з вимогами Статуту гарнізонної служби ЗС РФ. Іншими словами, у разі спроби українських судових виконавців виконати судове рішення на території України іноземні громадяни щодо них застосують вогнепальну зброю. Не виключено, оцінку таким наказам колись дасть військовий трибунал у Гаазі (українські правоохоронці поки що не спромоглися, а тодішній секретар РНБО України запевнив міністра закордонних справ РФ Ігоря Іванова, що наша держава «не буде виконувати рішення українських судів»...5). Є різні визначення людської діяльності, але те, що «ляпнув» Секретар РНБО на догоду московським «хазяям», є не тільки свідченням державної зради, але й має ознаки звичайного маразму.

Необхідність виведення з України ЧФ РФ у 2017 році обіцяє обернутися для росіян черговою справжньою національною трагедією. Наразі росіяни готуються формулювати «аргументовані» пояснення, чому вони не будуть зобов’язані це зробити, — від вимог до України збудувати їм порти, кораблі й будинки зі школами й супермаркетами в РФ аж до аналогії в світовій практиці, коли одна держава іншій платить один долар на рік за насильницьке утримання її порту (США в Гуантанамо). Проте Україна — не Куба, а Росія — не США. У будь-якому разі, Росія ризикує просто захлинутися від обурення й безсилої люті, коли в 2017 році офіційний Київ (а до того часу в його органах влади залишиться ще менше випускників московської школи КДБ і української ВПШ) знайде сили й засоби видворити, як з’ясовується, недружнє чужоземне військо.

Проблема (для Кремля) в тому, що будь-яка кремлівська еліта при цьому просто вилетить з влади. У Росії, хто знає історію, пробачали все — звірства щодо власного або іншого народу, хамство (навіть поважали), неефективність управління, російську форму рабовласництва — кріпацтво, розпусту у «вищих органах влади» та ін. Проте ніколи не пробачали «втрату» території (нехай навіть це територія іншої суверенної держави) й виведення російських військ із іншої країни. Військові залоги за кордоном є однією з запорук успішності російської зовнішньої політики в тому чи іншому регіонові.

Хто від кого залежний в означеному питанні? Україна, котра має достатній військовий потенціал та потенціал міжнародної підтримки, аби примусити не тільки українців, але й іноземців, виконувати закони України на території України, проте не робить цього лише з причин внутрішньополітичного, тимчасового характеру? Чи Росія, для котрої відступ з будь-якого метра захопленої в Україні території стане трагедією, державною зрадою і колапсом національного мислення? Хто з ким має ресурс вести ігри? Ми ці маяки можемо звільнити за одну ніч, політична воля для цього прийде разом з приходом у політику громадян, котрі не мають перед іноземними столицями страху чи залежності, а просто виконуватимуть закони України й працюватимуть насамперед на державу. Відповідно до функціональних обов’язків. У Москві страх «ганьби», коли російського солдата десь у Криму змусять виконувати закони України, не тільки приведе до відчуття національної поразки, але й може призвести до різкої зміни поваги електорату до кремлівської команди і, відповідно, до зміни самої команди. Не виключено, у формі «бунту стрільців» або «убивства імператора».

Остаточне встановлення українсько-російського кордону. Не менш панічно росіяни дивляться й на проблему визначення між двома державами цивілізованого кордону. Вони й досі «не вірять», що це можливо. Таке встановлення в очах росіян означатиме, що вони нібито допускають утворення незалежної держави Україна. Вони й досі між собою роблять вигляд, що Україна — це тимчасове непорозуміння. При цьому головним аргументом даного «непорозуміння» вони називають референдум у березні 1991 року, коли народи СРСР висловились за «оновлений СРСР»(!). Це свідчить і про крайню вбогість російської наукової й дипломатичної думки в галузі міжнародного права.

У крайньому разі, коли б росіянам довелось таки погодитись на встановлення кордону, то для збереження авторитету в очах електорату й у самих себе їм в України слід би було щось забрати. Наприклад, як у Казахстану в Каспійському морі. Не з’їли, то надкусили. Завдання кривди Україні під час її остаточного відділення могло б пом’якшити у Росії відчуття національного дефолту. Йдеться насамперед про водний кордон в Азовському морі та Керченській протоці, де, як доводять російські «експерти», відводячи очі від цих самих позначених кордонів на радянських і навіть на деяких сучасних російських картах, адміністративного кордону між УРСР та РСФСР не було... Саме там росіяни, затягуючи й зволікаючи, намагаються поділити з Україною кордон традиційно «по-братськи». «Операція «Тузла» в жовтні 2003 — з тієї ж вистави. А ще — поспішають забруднити Керченську протоку мазутом і сіркою, щоб потім було не соромно «відмовлятися» від зони екологічного лиха.

Здається, нарешті навіть в українському зовнішньополітичному відомстві збагнули, що переговори з росіянами ніколи й ні до чого не приведуть (принаймні, прийнятного для нас з погляду наших скромних національних інтересів). Мета росіян — утримувати нас у численних «міждержавних комісіях», «підкомісіях», «робочих групах» і т.п. Утримувати аж до створення такої політичної ситуації в Україні, коли проблему «Україна» буде можна розв’язати відповідно до російських національних інтересів...

В українських органах влади почали розуміти те, про що завжди знали всі інші, — у разі незгоди Росії на встановлення кордону по лінії кордонів між республіками СРСР ці кордони суверенні держави можуть встановити в односторонньому порядку відповідно до принципів і норм міжнародного права. Як це, наприклад, успішно зробила Естонія. І досі естонці не дуже й потерпають, що РФ не визнає їхнього кордону й не підписала з ними «великого договору» про «дружбу». Як і того, що Москва називає Естонію «недружньою державою». Усі, хто вискочив з-під Москви неушкодженим у сенсі збереження власної території, вважаються в Кремлі «недружніми» до Росії й такими, що керуються «вузьконаціональними інтересами». Вступ Естонії в НАТО завдав Москві найбільшого ураження її «національних інтересів» у цій країні, оскільки цим актом естонці закрили для РФ можливість спекулювати територіальними претензіями й зазіхати на територію сусідньої держави.

Росіяни хочуть нашої території і внутрішньополітично залежні від цього хотіння. Нам, як відомо, ні метра чужого, ні маяка десь у Новоросійську чи на Сахалані не потрібно. Складається враження: якщо зупинити розширення Росії, змусити її жити у власних кордонах і забути про зазіхання на землі сусідніх держав, то ця країна ризикує якщо не розвалитися, то вибухнути від внутрішнього тиску. Принаймні, у цій державі могла б відбутися різка зміна влади.

Росіяни не вміють і не можуть жити самі з собою на власній території. Вони залежні від сусідніх земель, бо вони їм, якось так у них складається, життєво необхідні. Як кочівникам нові ресурси й пасовиська. Ми можемо встановити кордон в односторонньому порядку і вплинути на зміну влади в РФ, а вони можуть лише погрожувати, сидіти в підкомісіях і шукати в нас продажних чиновників та політиків. Якщо ми їм це й далі дозволятимемо. Хто від кого в даному разі більше залежний?

Розв’язання проблеми вкладів у Ощадбанку СРСР, радянського майна за кордоном та іншого колись спільного майна. Усім, хто знайомий з росіянами та російською зовнішньою політикою, зрозуміло: вони ніколи й нікому за жодних обставин не віддадуть того, що одного разу опинилось у їхніх руках, якщо не будуть змушені це зробити. Безвідносно до «принципів і норм», права власності інших суб’єктів та інші незначні речі. Надто, якщо суб’єктом таких правовідносин є «зовнішньополітичний пріоритет №1», тобто, об’єкт експансії, тиску та територіальних зазіхань.

Гроші українських вкладників, видурені в боязливих чиновників з Ощадбанку України в грудні 1991 й із тих самих причин не повернені в січні 1992 року, становлять суму 125,7 млрд. карбованців. За тодішнім офіційним курсом — близько 150 млрд. дол. 16,37% скарбів Золотовалютного резерву й Алмазного фонду та нерухомості СРСР за кордоном... Сьогодні російські чиновники навіть уголос висловлюватися бояться про можливість подання Україною щодо РФ міжнародного позову про повернення незаконно утримуваного майна та коштів. Порушення Україною зазначеного питання ризикує не тільки завдати нищівного удару по російському міжнародному іміджу, на позитивне формування якого Кремль викидає сотні мільйонів, але й поставити російську еліту та ціле північно-східне суспільство перед непростою дилемою...

А тим часом, йдучи за прикладом Киргизії, Київ просто зобов’язаний вимагати від Москви 16,37% плюс відповідну суму мільярдів грошей українських вкладників в Ощадбанк СРСР (при цьому, сума відсотків може стати компромісом у двосторонніх перемовинах) перед тим, як підпише з РФ двосторонній протокол, без якого та ніколи не вступить у СОТ. Скажу більше, кожен український чиновник, котрий візьме участь у такому підписанні до повного розрахунку РФ з Україною, мусить бути притягнутий до суворої відповідальності відповідно до чинного законодавства (наприклад, за підозрою у зраді Батьківщини). Очевидно, в Україні таки появляться правоохоронці, котрі встановлять, що сьогоднішні діяння українських чиновників, котрі щодня не працюють у цій важливій з погляду національної безпеки сфері, кваліфікуються як злочинна бездіяльність... А повернення українським вкладникам Ощадбанку СРСР грошей з українського ж бюджету є або самообманом (коли загальні гроші передаються окремим особам замість того, щоб поліпшувати життя всім), або компромісом, коли влада замість того, щоб вживати заходів до повернення українських коштів і майна, вирішила позичити ці самі кошти у народному бюджеті, очевидно, плануючи згодом повернути позичене після успішних переговорів з РФ або відповідного позитивного рішення міжнародного суду.

Аргумент незаконного володіння і використання Росією коштів українських вкладників, 16,37% Золотовалютного резерву й Алмазного фонду та нерухомості СРСР за кордоном може бути непоганою картою у зовнішній політиці України. По-перше, про це можна щоразу говорити на кожній офіційній і неофіційній зустрічі на рівнях «комісій і підкомісій». З урахуванням деяких психологічних особливостей росіян, постановка цього питання виводитиме їх із рівноваги, буде для них некомфортною й примусить їхніх переговірників помітно нервуватися. Що, природно, не поліпшить їхніх позицій на перемовинах з українською стороною.

Москва, досі маючи справу переважно з продажними або нікчемними українськими політиками, ставиться до Києва надто зневажливо в найширшому сенсі цього слова, щоб перейматися нашими вимогами. Проте Кремль продовжує залишатись у стані дивовижної вразливості від критики із Заходу. Можливо, якесь ототожнення себе із Заходом допомагає теперішній кремлівській еліті остаточно не відчути себе такою собі сучасною ордою, котра може жити лише коштом безжальної експлуатації надр, знищення навколишнього середовища та присмоктування до майна на території інших народів? Хтозна. У будь-якому випадку, детально виписана в українських ЗМІ тема російського боргу Україні та іншим державам пострадянського простору, інформаційний супровід «переговорів» з даної теми додав би Україні неабияких як внутрішньо-, так і зовнішньополітичних дивідендів.

РФ винна Україні, тому вона політично залежна від нас. А не навпаки. На думку ж росіян, якщо вони одного разу щось прибрали до рук, то справа честі й «національних інтересів» його не віддати. У кожного свої цінності. Проте хворобливість, з якою Кремль реагує на будь-які критичні висловлювання щодо себе на Заході (всередині РФ вони вже розібралися з критикою), вказує на значний потенціал у використанні цього фактора в інтересах української (і не тільки) зовнішньої політики.

Таким чином, у питанні «суперечки» щодо заощаджень громадян України в Ощадбанку СРСР, щодо майна за кордоном та інших матеріальних цінностей, спільно набутих за часів СРСР, Україна має моральні переваги, оскільки є вочевидь потерпілою. Це дає їй право порушувати це питання на переговорах з РФ у будь-яких аспектах (ціна на газ, участь у міжнародних організаціях тощо) і дозволяє розраховувати на міжнародне розуміння і навіть підтримку.

Наприклад, литовці розуміються на механізмі політичних відносин, тому вже виставили РФ як «продовжувачці справи СРСР» (по суті, правонаступниці) рахунок у 28 млрд. дол. За окупацію 1939-41 й 1945-91 рр. У Вільнюсі нібито й розуміють, що не дочекаються від офіційної Москви нічого, крім традиційного російського...6 Проте свідомі того, що колись, розв’язуючи з РФ якесь спірне питання, можуть як компроміс, в обмін на крок назустріч з російського боку, піти на поступки й зняти з порядку денного питання «боргу» РФ перед Литвою. Не виключено, що через кілька років це вже може стати актуальним.

Фактор розвитку демократичних інститутів. Назвавши себе «продовжувачем справи СРСР», РФ, як вона вважає, уникла відповідальності за злочини СРСР, проте залишила собі всі результати цих злочинів («досягнень»). В тому числі й традицію подавлювати свободу слова. Свого часу Сталін (сьогодні це 54% популярності в РФ) періодично знищував радянських дипломатів, бо ті за кордоном чули правдиву критику на нього та на його систему й дещо звикали до свободи слова. Сьогодні, після десятка років квазіліберального розвитку, Росія починає бути справжньою «продовжувачкою справи» в частині регуляції цієї свободи. І це робить її не менш уразливою, ніж свого часу СРСР. Хоч як дивно, але тирани, автократи і подібні — надзвичайно хворобливі до критики. Це в них одне з найслабших і найуразливіших місць. Роздвоєння особистості. Здавалося б, якщо вважаєш те, що ти робиш, осудним, то не роби цього. Проте російські автократи традиційно залишаються уразливими у зв’язку з критикою своїх дій. Вони правлять не як лідери вільних людей, а як диктатори, котрі узурпують владу й при цьому дуже соромляться своїх вчинків. І це в них тільки початок. У сенсі свободи слова вона проляже десь посередині між теперішнім станом цієї свободи у РФ і в Північній Кореї. Такі закони діалектики.

Повернімося до залежності. Переважна більшість українців навіть не цікавиться російським телебаченням. Особливо — новинами. Після нашого політичного роздягання всіх і всіма, після наших викривань і звинувачень, після нашої гострої критики й диктофонів у канапі президента та прослуховувань провідних політиків і послів, хто б захотів слухати «витримані» новини в запису після цензури?

Але наші новини про РФ, наша аналітика для самих росіян можуть виявитися дуже цікавими. Ми маємо значний досвід у знищенні політичного іміджу як такого. А що, коли б відкрити мовлення на РФ спеціального українського телеканалу (російською мовою), котрий би вщент розвінчував авторитарну й нечесну політику російських чиновників та їхніх олігархів? Якщо підійти до цього питання креативно і з гумором, то, думаю, можна було б серйозно впливати на громадську думку в сусідній державі. А додайте відкриття в РФ корпунктів цього критичного телеканалу, створення потужного Інтернет-ресурсу. А чого варте постійне надання ефіру російській опозиції, створення тематичних телепередач?..

Один із принципів міжнародних відносин — принцип взаємності. Росія Путіна просто концентрує на власній території всіх підозрюваних у тяжких злочинах в Україні. Претенденту досить лише знати «щось цікаве» для ФСБ чи СЗР РФ й мати гроші. Україна ж, з уваги на принцип взаємності, міжнародне право та національні інтереси та поступове перетворення РФ на авторитарну поліцейську державу, просто мусить надавати політичний притулок російським опозиціонерам і гарантувати їхню безпеку від традиційних російських «привітів» з Білокам’яної у вигляді цукру-вибухівки, діоксану, полонію чи свинцю...

Російська зовнішня політика — неадекватна й комічна. Найвиразніше її можна передати лише анімаційно. Мультики про ковбоя Володю та ватагу його ФСБійників перевернуть Росію. Карикатура, гумор, критика — ось та зброя, котра розхитає будь-який авторитарний режим з елементами зовнішньої агресії. Гітлер ненавидів не Сталіна, він його навіть поважав, а Чарлі Чапліна, котрий висміював фюрера.7

«Пом’якшення критичності аналізу внутрішньої й зовнішньої політики РФ» на українському телебаченні могло б бути одним із пунктів на українсько-російських переговорах, коли українська сторона в обмін на якісь поступки російської сторони погодилась би, наприклад, пом’якшити гостроту подачі матеріалу про нерухомість кремлівського чільника в Західній Європі, про корупцію його оточення й чиновництва, про різке розшарування російського населення за матеріальною ознакою, про деградацію армії, вимирання населення й спустошення територій, про придушення свободи слова та демократичних інститутів у цілому, боротьбу з інакодумцями й національними рухами та ін.

Таким чином, гострота критики російських політиків і урядовців могла б стати серйозною зброєю для Української держави в утвердженні незалежності і аргументом у переговорному процесі з офіційною Москвою. Російський політик, котрий би претендував на обрання чи переобрання, скажімо, на посаду президента РФ, значною мірою залежав би від позиції щодо себе української сторони, котра б могла його імідж неабияк попсувати.

Українці самі себе так критикують, що критика ззовні викликає лише посмішку. Чого варте напіврозбірливе сором’язливе бурмотіння МЗС РФ про «зростання в Україні русофобських» чи то настроїв, чи то публікацій? Ресурс критики України з боку РФ вичерпано. Схоже, останнім (якщо вже сам президент кинувся на амбразуру публіцистики) «вбивчим» російським аргументом мало б стати путінське інтерв’ю в грудневому часописі «Тайм» про те, що США «розколює Україну». Або Володимир Володимирович з коня невдало впав, або його оточення до такої міри дезінформує його про реальний стан речей, що він ризикує стати посміховиськом не тільки в Україні. А неадекватність звинувачень пов’язана з тим, що російські чиновники, котрі планували цей спіч, відчувають перед Путіним як перед барином традиційний страх, і цю свою національну рису «по недомыслию» перенесли й на українців. А вони ж таки всерйоз потирали руки в передчутті паніки, котра охопить Україну після публікації в «Тайм» (не де-небудь) інтерв’ю самого ВВП.

Проте найбільше потішаться американці. Це ж янкі уперто нав’язують нам свою мову й фінансують проросійські сепаратистські рухи (проамериканських, на жаль, встановити не вдалось) та власне бачення нашої ж історії; це вони вкоротили віку мільйонам українців і щедро удобрили ними жаркі прерії й холодні північноамериканські землі; це Буш-молодший намагався дати ярлик на ханство (хамство?) ватажку української cosa nostra, а Буш-старший у ВР УРСР таки закликав українців до виходу з СРСР; це сектанти вашингтонського патріархату захоплюють українські храми, носяться з хоругвами з «правильними» претендентами на владу в Україні й представляють зразки вражаючої релігійної та громадської нетерпимості; це американські ковбої позахоплювали зайві гектари в Севастополі та маяки в Криму і погрожують українцям, у разі спроби виконання ними судових рішень, застосовувати вогнепальну зброю; це ж їхні рейнджери зустрічають українських студентів на вулицях Севастополя солдатами й водометом; це американці підпільно надають українцям подвійне громадянство з метою правового оформлення в Україні американської п’ятої колони; це вони відмовляються визнати наші кордони, шантажують розривом «великого» договору, оголошують українські міста «американськими» й вжили реальну державну спробу змінити кордон у Керченській протоці восени 2003 (Тузла); це ворожа Америка, очевидно, від надміру доброзичливості й поваги до міжнародного права й України як «доброго сусіда» забезпечила офіційний притулок підозрюваним у тяжких злочинах громадянам України, а принципова Москва таки посадила одного з підозрюваних, П.Лазаренка, і конфісковані в нього кошти направила в Україну...

Зрештою, це ж Пентагон (точнісінько як на останній сторінці радянського «Перцю») — утілення страшного для миролюбних росіян НАТО — з оскаленою від шовіністичної людиноненависті й із одутлою пикою погрожує напівроззброєній (зусиллями насамперед Москви й Вашингтона) Україні ядерними «ракетними комплексами» в разі, якщо Київ надумає проводити в життя зовнішню політику у власних національних інтересах. А «брати»-росіяни, напротивагу потенційному агресору, зі свого Держдепу намагаються протягнути руку допомоги й застерігають про неприпустимість таких погроз.

Авторитарно-тоталітарні режими можуть процвітати лише в суспільстві, де панує страх і взаємна недовіра. Страх — цемент таких держав. Зі зникненням у людей страху розцементовується весь механізм стримування демократичного розвитку суспільства, руйнується вся вертикаль управління, контролю й тримання в покорі. Радянський Союз розвалився тоді, коли його громадяни перестали боятися. Тирани безсилі проти сміху, а сміх витісняє страх.

Зі свого боку, правителі, котрі мають власний народ за безправну худобу, традиційно, самі є боягузами й цього ж народу панічно бояться. Це дивний симбіоз, що ґрунтується на взаємному страхові й недовірі. Путін боїться не тільки власного народу, він боїться України. Серед іншого, на це вказує й немотивоване з погляду здорового глузду вивезення з бібліотеки української літератури в Москві архіву українських газет. Для росіян, котрі цікавляться Україною, залишили «Хіба ревуть воли, як ясла повні», а документальні матеріали українського сучасного життя вилучили й знищили. Кремль засвідчує страх перед українцями й недовіру до росіян. А це початок кінця.

Україна, коли б мала політичну волю й відповідну мету, могла б впливати на суспільні процеси в сусідній державі. Могла б впливати й на громадську думку. Хто ще, крім нас, краще розуміє те, що зараз робиться в РФ? І кому ще Історія дає шанс (з метою власної ж безпеки) вплинути на колишні підлеглі землі Київської Русі з метою сприяння там розвитку миролюбної правової держави. Слід припустити, що саме так планувалося під час колонізації українськими князями північних земель.

Дипломатична присутність. Мета зовнішньої політики держави визначає й характер її дипломатичної присутності в об’єкті та предметі цієї політики. Як правило, значна чисельність дипкорпусу свідчить про неабиякий інтерес одного суб’єкта міжнародних відносин до іншого. Той, другий, якщо не проводить рівнозначно активної політики (хоча б політики стримування), із суб’єкта перетворюється на класичний об’єкт. А ступінь недовіри диппредставництва (точніше — держави, яку воно представляє) до місцевих громадян вказує на ступінь агресивності й недоброзичливості замірів, котрі виношуються в керівних органах держави-резидента. Що природно пояснюється значною кількістю таємної інформації в диппредставництві та страхом перед її викриттям. Найбільше потенційні агресори бояться викриття перед початком війни або коли виношують задуми, осудні з погляду міжнародного права й місцевого карного кодексу.

У представництві МЗС РФ в Україні працює чимало дипломатів. Обслуга, водії, охоронці, кухарі — всі привезені з Росії. Жодного українця. Це ж які плани в поєднанні з якою недовірою й страхом повинні для цього бути? РФ готується до війни з Україною, чи війна вже триває?

У посольстві України в РФ працює менша кількість дипломатів та технічного персоналу. З уваги на очевидну миролюбність української зовнішньої політики, її беззубість (нехай навіть у непоганому сенсі) та неодмінно правові принципи у разі здійснення будь-яких дій від імені держави можна не сумніватися — нічого ні такого, ні «такого» українці в Москві не роблять. Що робить нашу державу бездоганною щодо міжнародних зобов’язань і місцевих законів. Чого навряд чи можна сказати про Росію.

Якби раптом Україні й Росії довелось евакуювати свої диппредставництва через початок воєнних дій, причиною яких, наприклад, стала б чергова спроба РФ поділити «по-братськи» Керченську протоку, то наша країна мало що б і втратила. Навіть виграла б. Бо читати російські ЗМІ й писати по них аналітичні записки можна й в Україні (тримати посольство для зручності організації апріорі неефективних візитів немає сенсу), можна значно економніше працювати на території нашої країни. Крім того, перебування на власній території дозволить об’єктивніше оцінювати події в РФ. Завдяки уникненню потоків дезінформації, що цілеспрямовано доводиться в Москві, та деяким іншим обставинам перебування українських дипломатів за кордоном.

Російська ж сторона програла б двічі. По-перше, не мала б можливості працювати з українськими дипломатами поза контролем наших правоохоронних органів і доводити до них спеціальну (неправдиву, руйнівну тощо) інформацію. По-друге, позбавившись свого посольства в Києві, Москва стала б сліпа й безпорадна. З уваги на ті цілі, котрі російська зовнішня політика перед собою ставить щодо України, та на засоби, якими послуговується для досягнення цих цілей.

Таким чином, у питанні взаємної дипломатичної присутності Україна має переваги, оскільки, хоч і, з певного погляду, просто «присутня», а не реалізує активну зовнішню політику держави (якщо така є), не порушує міждержавних угод та місцевих законів. А не порушуєш — значить, не залежиш. Не залежиш — можеш бути сильним.

Росія ж, якщо демократичні й державоствердні процеси в Україні триватимуть (включно зі зміцненням і якісним наповненням відповідних контрольних органів), ризикує червоніти й виправдовуватись, як це вже було після легкої спроби Грузії з гумором попросити російську «дипломатію» вести себе трохи стриманіше.

Військово-політична залежність. Мова йде про дві речі: здатність воєнного стримування один одного і співпраці в галузі ВТС.

Російська армія більша і має ядерну зброю. У війні «до кінця» шансів на перемогу Україна наразі не має. Виходів два: або створити власну ядерну зброю й мілітаризувати країну (що практично неможливо хоча б з економічних причин та вірогідного міжнародного спротиву), або приєднатися до ефективної системи колективної безпеки, здатної стримувати РФ. Але тут зупинюсь, щоб не відбирати хліба в численних українських атлантів і євроатлантистів.

«Втрати» України від можливого розриву всіх контактів з РФ у галузі ВТС можуть виявитися меншими, ніж тіньові (незаконні) прибутки лишень одного не найбагатшого українського олігарха або ніж втрата бюджетних коштів через корупцію на деяких митних пунктах перетину кордону. Проте й тут місце для вагомих висновків залишу для експертів у зазначеній царині.

Зрештою, з уваги на характер завдань, котрі Москва ставить в кожному випадку будь-яких відносин з Києвом, розрив російсько-українських стосунків у тій чи іншій сфері принаймні гарантує, що ця сфера в її національній частині залишиться під контролем України.

Робота з етнічними співвітчизниками. У можливості використання Україною етнічних українців у Росії і Росії — в Україні є принципова різниця.

По-перше, у меті використання. Росія намагається використовувати етнічних росіян в Україні для дестабілізації внутрішньополітичної ситуації, тобто для погіршення умов життя в нашій країні, в тому числі й життя самих етнічних росіян. Те, що Москва штовхає своїх «співвітчизників» на порушення Кримінального кодексу України (зрада Батьківщини, сепаратизм, масові безпорядки, хуліганство тощо), не дивно. Кремль ніколи не відрізнявся гуманізмом щодо своїх підданих. Але злочинний рух у значних масштабах, організований з-за кордону й спрямований, серед іншого, на погіршення економічної ситуації у власній державі, більшістю населення сприйнятий не буде. Досить лише цьому самому населенню розповісти про це.

Очевидно, останнім російським аргументом щодо цього стало те, що В.Путін 17 відсотків громадян України, котрі вважають себе етнічними росіянами, став називати «17-ма мільйонами росіян».

Метою ж гіпотетичної організації українського руху в РФ могла б стати досить благородна й дозволена законом мета: підтримка української культури, мови. Етнічних українців у РФ — близько 10 мільйонів, і навряд чи Кремль знехтував би підтримкою й громадською позицією цих переважно політично активних і охочих до праці громадян.

По-друге, у характері використання. Оскільки головна мета будь-яких «російських» рухів, керованих з-за кордону, традиційно протиправна, то його організація й підтримка буде дуже вразлива з погляду можливості відповідальності як організаторів, так і виконавців перед законом. Це робить російську зовнішню політику в Україні ще уразливішою. Україна ж, котра поки що не має жодних амбіцій щодо впливу на внутрішню чи зовнішню політику будь-якої держави в світі, по-перше, із зарубіжними українцями якщо й працює, то вибірково й символічно, по-друге, не ставить при цьому жодних стратегічних завдань. А могла б.

Саме тому сьогодні РФ, котра, схоже, вже вичерпала свій ресурс щодо організації в Україні антидержавних організацій і рухів, уразливіша за Україну, котра могла б використати український потенціал у РФ як засіб підтримки мирного характеру російсько-українських відносин. Україна ж ще навіть не починала відповідної роботи. А варто уявити ситуацію, коли кілька мільйонів етнічних українців вийдуть на вулиці російських міст (або заблокують видобуток нафти й газу — там, у середньому, 80% українців) на знак протесту проти, наприклад, чергових територіальних зазіхань РФ щодо України. Або вимагатимуть запровадження в РФ української як другої державної мови. Хоча б у деяких регіонах.

Гуманітарна сфера. Одна з найуразливіших для РФ у відносинах з Україною. Суть наших гуманітарних взаємин у тому, що нам від Росії — нічого не потрібно. Нам байдуже її трактування якихось історичних подій або належність росіян до якогось місцевого патріархату, ми не переживаємо навіть, що українці в РФ можуть розмовляти російською мовою. А от Росія залежна від того, скільки в Україні російських чи українських шкіл, російських книжок, якою мовою ведеться судочинство, як ми трактуємо власну історію, чи дозволяємо російським (телевізійним) каналам, даруйте, виливати відцензуровану напівправду в кожну українську хату і т.д. Проблема росіян, а не наша, що преважна їх більшість не здатна вивчити українську мову, навіть коли проживає в україномовному середовищі (ще один суто російський феномен). Не ми соромимося власної історії й шаленіємо, коли котрась із сусідніх держав намагається якось по-своєму дослідити ті чи інші історичні події або реалії. Це їхня «національна безпека» нібито розвалюється від української мови в Україні й трактування нами наших історичних подій і персонажів по-нашому, по-українському. Росіянам фізично нестерпне наше трактування власної історії на власній території. Навіть просто по-людському зрозумілий у всьому світі з погляду загального визнання людожерського характеру радянської влади в Україні 30-х років минулого століття Голодомор викликав бурхливу хвилю обурення російської влади й росіян у цілому. З такою неадекватністю росіяни ризикують самоліквідуватися тільки через написання нами правдивої історії! А там, дивись, ці правдиві історії почали б брати до уваги й країни світу...

Нам байдуже, якою мовою дублюють і чи взагалі дублюють кіно й мультики в російських кінотеатрах. Уряд РФ, Кремль просто залихоманило від рішення Конституційного суду України від 24 грудня 2007 року про необхідність дублювати фільми в українських кінотеатрах українською мовою. Росії можна ставити діагноз: хвороблива залежність від внутрішньополітичного життя в Україні.

Коли в Україні остаточно утвердиться українська влада, десь у стінах Міністерства освіти (тамтешній міністр не буде «академіком» якоїсь російської академії, а віце-прем’єр з гуманітарних питань буде українцем з дружиною — не «народною акторкою РФ») може зародитися смілива думка — написати підручник з історії України спеціально для російського населення, з поглибленим висвітленням життя-буття Київської Русі-України, обставин утворення Московщини-Росії та багатовікової визвольної боротьби українців за незалежність. Розповісти, яка така «монголо-татарська орда» під керівництвом святого (УПЦ МП) Андрія Боголюбського спалювала Київ і знищувала всіх його мешканців. Дати належну оцінку позитивним російським героям: самодурові Петру І, розпусній гнобительці Катерині ІІ, психопату-людожеру Івану Грозному, маніяку-тирану Сталіну та багатьом іншим російським національним героям. Непочатий край роботи. Навіть якщо оминути увагою антропологічні та культурні відмінності між українським і російським народом. Ризикну припустити, що це буде перша, дійсно, суворо заборонена книга в РФ. А ще ж можна написати історію поневолення й знищення десятків культурно самодостатніх народів на території Росії! Тоді їм доведеться або терпіти «відвертий поглум» з їхньої офіційної історії (а що далі, то цей предмет ставатиме важливіший і брехливіший у РФ, як свого часу історія КПРС у СРСР), або вдатися до заборони. Що врешті-решт незмінно призведе до того ж фіналу, яким завершив попередник РФ — СРСР.

Розуміння неймовірної з погляду можливого ефекту вразливості РФ перед Україною в галузі гуманітарних відносин спонукало Кремль визнати цю сферу «пріоритетною» у відносинах з Україною й навіть, здається, передати її до компетенції тих органів, члени яких особисто пам’ятають, як боротися з «українським буржуазним націоналізмом»...

Чиновники й службовці, або людський фактор. Самі собою міжнародні відносини існують лише в головах, документах, книгах, ідеях. Творять і рухають їх люди. Державні люди, найняті народом, — чиновники. Вони ж і продукують ідеї, документи... Отже, людський фактор. І це єдине на сьогодні уразливе місце України у сенсі політичного аспекту відносин із РФ.

Сила російських чиновників у тому, що вони знову, як і в СРСР, розуміють «національні» інтереси Росії й більш-менш сумлінно реалізують їх у міру власних можливостей та обставин. Вони залишилися в тій самій Москві. Вони переважно патріотичні. Вони захищають «національні інтереси» РФ і гадають, що об’єднані в єдину націю, котра, між іншим, складається з понад сотні народів переважно неєвропейського походження. Вони, як і більшість азійських культур, хутко об’єднуються не тільки на захист від посягань ззовні, але й для зовнішньої експансії. І їхній демократизм і національна толерантність, як і колись, закінчується там, де починається «українське питання».

Головна слабкість українських «слуг народу» полягає у браку патріотизму, що, свою чергою, призводить до неефективності їхньої роботи, корупції й продажності. А це все — до слабкості Української держави. Можливо, в Москві теж зробили саме такі висновки й тому таких титанічних зусиль докладають до «гуманітарної політики» — недопущення патріотичного виховання українців (мова, історія, релігія).

Левова пайка українських чиновників і службовців старшого покоління ментально так і залишилась периферійною. Працівники «республіканського» рівня так до кінця й не усвідомили себе відповідальними працівниками центральних органів державної влади (а усвідомили хіба що у сенсі безкарного незаконного привласнення коштів та майна). Вони уникнули люстрації. Це ті, що служили «і німцям, і більшовикам», а тепер, дивлячись на президента-патріота, вдома на кухні пошепки називають себе націоналістами. А завтра служитимуть будь-кому іншому.

Страшно сказати, проте верховний менеджмент українських центральних органів влади й досі подеколи здійснюють випускники «вищої школи КДБ» у Москві, «вищої партійної школи в Києві» тощо. Частина управлінців, від чиїх рішень залежить життя держави, не відчувають відповідальності перед народом, проте справно одержують чималі зарплати від того ж народу. Брак патріотизму, незадовільна освіта, низька культура, пристрасне користолюбство, котре породжує масштабну корупцію, безсовісність — ось типові ознаки українського менеджера з радянським минулим.

Консервація такої системи в державних інституціях становить системну загрозу національній безпеці України.

Росіяни про це знають, тому й працюють головно «з людьми». Один український чиновник у вертикальному ланцюгу начальників-посередників8 (до 10 у деяких відомствах) може блокувати проходження будь-якого документа, незважаючи на його значення в системі забезпечення державного життя. А «люди» на вершині галузевих пірамід — об’єкт особливої уваги росіян. Задобри, наприклад, міністра освіти України або його партійного боса, і вивчення російської мови в Україні з факультативної переведуть на обов’язкову. Задобри ще раз — і буде створено спільну російсько-українську комісію з написання підручників із (погодженої) історії для України й Росії, де, наприклад, деякі українські лідери й герої легко перетворяться на «зрадників» і «фашистів». А московські людозвірі й самодури — на билинних витязів і мудрих державних мужів...

По суті, саме сьогоднішня група українських чиновників та їхнє близьке оточення є справжньою п’ятою колоною РФ в Україні, оскільки саме вони, узурпуючи важливі державні позиції в посадовій ієрархії, свідомо чи мимоволі, блокують розвиток державних інститутів і завдають часом непоправної шкоди українським національним інтересам. Вони принесли з минулого такі явища, як вивищення власного інтересу над суспільним, ігнорування законів, запопадливість перед начальством і зневага до підлеглого, панство, безпринципність (тільки не в сфері власного добробуту), формалізм на шкоду суті справи та багато інших перлин, котрі всі ми й досі щоденно спостерігаємо або споживаємо. Що гірше, для гарантування власної безпеки ці чиновники намагаються оточити себе подібними, чим суттєво уповільнюють заміну державних менеджерів «старої школи» на представників нової національної генерації.

Проте незалежність України й її національна безпека таки зміцнюються — з кожною хвилею звільнень чиновників означеного «гарту».

Таким чином, людський фактор, фактор якості чиновників у державному апараті є єдиним чинником у політичному аспекті російсько-українських відносин, де Україна є стороною більш уразливою. Наша залежність, як більшість бід у цій країні, — внутрішнього походження.

Оскільки у всіх, крім одного, оглянутих нами аспектах двосторонніх політичних взаємин Україна має значні переваги і, головне, непочатий край потенціалу, то це вказує на можливість уже в недалекому майбутньому заміни поняття «російсько-українські» на «українсько-російські» відносини й переходу цих відносин на якісно новий, наступальний етап. Включно з перенесенням гри на поле супротивника.

А те, що російська сторона не тільки є потенційно слабшою, але й несподівано легко ведеться на правила, котрі їй починає диктувати Київ, вказують як хворобливі, але безпорадні, реагування Москви на будь-які наші внутрішньо- й зовнішньополітичні ініціативи, так і, наприклад, те, що вже через рік після створення в Україні Інституту Росії росіянами в РФ створено Інститут України, а в Україні — «Інститут» з назвою, що майже не відрізняється від назви «Інституту Росії».

Тим часом, з уваги на те, що політична залежність РФ від України ґрунтується переважно на історичному та культурному (знову ж таки — історичному) аспекті, то Росія, за бажання, могла б досить легко зіскочити з цієї залежності. Чи вигідно це Україні — інше питання. А поки що, аби стати самодостатньою й достойною у відносинах з Україною, Москва мусить:

По-перше, написати власну історію. Не пародіювати історію України, одним із історичних періодів котрої була й Київська Русь, і штучно виводити чудь, мордву, московитів, угрів, мері та башкирів з Києва та його околиці. А зосередитись на розкопках на берегах Чудського озера й на Уралі. Не самі вихідці з України (чи Грузії) робили російську історію.

По-друге, визначити «росіян» не як етнос, а як громадянство (за прикладом «американців»), котре об’єднує десятки й сотні етносів і народностей з самобутньою й дуже цікавою культурою.

По-третє, перестати розглядати Україну як тимчасово втрачену територію, державність якої нібито штучно придумали «поляки й австрійці». А Київ, ідучи назустріч добрим сусідам, перестане розглядати РФ як колись колонізовані землі, де за часів державності Київської Русі мешкали племена й орди жорстоких і боягузливих дикунів.

По-четверте, офіційно заявити й юридично довести, що, оскільки РФ є не «правонаступницею», а «продовжувачкою справи» СРСР, то сьогоднішня Росія може використовувати все майно СРСР, послуговуватися завоюваннями тієї держави, успадковувати бонуси в міжнародних організаціях, проте не повинна ні морально, ні матеріально бути відповідальною за злочини й борги «країни рад». В тому числі, й щодо України.

По-п’яте, що вже буде логічно, відмовитись від втручання у внутрішні справи України шляхом створення механізму впливу на прийняття державних рішень з метою підпорядкування України російським «національним» інтересам. Тоді президентові РФ не треба буде принижуватися через привітання нібито залежних від Москви кримінальних політиків. Держбюджет Росії зекономить для росіян «шалені мільйони», котрі зараз викидаються на реанімацію маргінальних українських політиків, які свідомим служінням антидержавним силам уже поставили себе поза повагою й авторитетом і якими займатимуться правоохоронні органи (як тільки такі у нас появляться).

По-шосте, теж уже логічно, готуватись до гідного виведення російських вояків з території України, щоб і ця, загалом, буденна справа, не перетворилась у РФ в національну трагедію, воєнну поразку, колапс російської ідеї та параліч здорового глузду. Кордони ми й самі встановимо.

По-сьоме, зосередити державну увагу не на квазіекспансіоністській політиці гуманітарного видавлення сусідніх культур і народів з їхніх же земель, а на підвищенні рівня життя росіян, їхньої культури й освіти, виховання їх як патріотів Російської Федерації, а не України-Русі, як синів земель від Курська до Сахаліна, а не ксенофобів-безбатченків, котрих «поляки й австрійці» вигнали з якихось їхніх територій.

І останнє. Подивитися на світ тверезими слов’янськими очима, зважити на небезпеку, котра невблаганно підкрадається до Росії не із заходу, і, з уваги на історичні реалії, «повернутися передом» до своїх потенційних союзників. З усіма відповідними в означеному сенсі наслідками.

Ось тоді й ми повіримо — те, що мовив Володимир Володимирович Путін у новорічному привітанні, сказано щиро й по-добросусідськи: «Убежден, что народы России и Украины, объединенные глубокими историческими корнями, многовековыми духовными и культурными связями, должны сохранить и приумножить все то позитивное, что было достигнуто в совместной истории. Благодаря обоюдным усилиям, российско-украинское взаимодействие будет развиваться в духе добрососедских отношений, на основе прагматизма и взаимной выгоды, поскольку именно такой курс отражает стремление граждан наших стран жить в дружбе и согласии».

Або дослухаємося до слів директора Інституту СНД РФ К. Затуліна: «Не следует искать друзей среди соседей... Это страны, которые переживают период становления своей независимости, и среди них логично искать добычу, а не друзей».

Примітки

1 Спроби з’ясувати в деяких поважних українських посадовців, причетних до політичних аспектів двосторонніх відносин, у чому ж таки Україна й Росія залежні одна від одної саме в політичній сфері, позитивних результатів не дали. Тому спробуємо досягнути результату, як в усьому в цій країні, що має хоч якісь позитивні результати, без участі державних органів влади.

2 Теоретично, можуть бути й питання, щодо яких ми маємо консолідовану позицію. Наприклад, голосування Генасамблеї за резолюцію щодо боротьби з голодом десь у світі або захист екології чи історичних цінностей (у третіх державах).

3 Російські чільні урядовці на штиб С.Іванова навіть прямо вказують на можливість збройного протистояння у разі, якщо українська влада спробує виконати рішення українського суду щодо взяття Україною під контроль гідронавігаційних об’єктів на території нашої держави, котрі не передавалися РФ жодним договором і наразі перебувають у стані окупації української території іноземними військами.

4 Можливість переходу Сибіру під контроль КНР розглядають уже навіть російські історики (наприклад, А.Бушков. «Владимир Путин. Полковник, ставший капитаном». — М., 2008).

5 Березень 2005 року. А.Кінах.

6 Поки що в Москві на рівні Держдуми литовські претензії дипломатично назвали «шизофренією».

7 Росія невипадково назвала Путіна «національним лідером»? Італійською мовою «національний лідер» — «дуче», німецькою — «фюрер». Беніто Муссоліні й Адольф Гітлер у розквіті національного лідерства ставали прем’єр-міністрами...

8 Так склалося, що в органах влади України переважна більшість керівників є не майстрами, не вчителями й навіть не помічниками, вони є банальними посередниками-листоношами, котрі підготовлений підлеглим (із найнижчою оплатою) документ просто переносять одне одному з кабінету в кабінет «по вертикалі».