ЗЛОБНО ПИШЕ
Відповідь «братам» чужим і своїм

Мої московські «друзі» оцінили мою публіцистику двома словами – «злобно пише». Признаюся – це й справді так. Але хто до цього мене спонукав? Чиї необ’єктивні статті і чиї ворожі виступи, чия антиукраїнська політика і чия безпардонна поведінка на моїй землі і в чужому мені ефірі, що ллється, як бруд з помийного відра, на мою землю, на мій народ? Чи не тих самих московських «друзів», які постійно заявляють, що Україна – це тільки територія, а не держава. Що український народ – це історична фікція, а не древня нація. Що українська мова – це півторастолітня вигадка Франца-Йосипа. Що наша земля – це подарована нам ними, «нашими братами», земля. Що наша історія – це їхня історія. Що Київська Русь – це Московська Русь. Що хрещення на березі Дніпра Київської Русі понад тисячу років тому відбувалося насправді у Московії і свідченням тому – нинішній монумент на березі Москви-ріки. Що десятки разів переписані-перелицьовані «Слово» і «Повість» – це їхня московська Біблія і їхнє московське Євангеліє. І що навіть споконвічна наша назва «Русь» – це їхня назва, а не наша і ніколи нашою не була! Чи все це треба називати лагідним посланням і відповідати на це любов’ю до Московії?

Отак вони пишуть і так вони брешуть, і в тій брехні, як і в їхній правді, ані логіки, ані сорому. І це від голови і до підніжжя, і це від Москви до Криму.

Так пишуть вони. І так висловлюється їхній екс-президент Путін. На всяких закордонних самітах, не кажучи вже про кабінет у Кремлі. Так заявляє – не соромиться! – і нинішній московський царьок Медведєв. У стилі жандарма Валуєва: нє било, нєт і нікогда нє будєт!

Це про українську мову. Чим сьогоднішній полковник вчорашнього КеҐеБе Путін відрізняється від вчорашнього жандарма Валуєва?

Я злобно пишу, бо я ходжу приниженим по рідній землі, бо почуваюся тут тимчасовим гостем, а не господарем. Білою вороною поміж чорних круків, що позліталися невідомо коли на мою землю і чекають бенкету під час чуми.

Я злобно пишу, бо відчуваю, що ми стаємо нацією без пам’яті і без голови.

Я злобно пишу, бо ніхто з українців не читає своєї історії, а якщо й читає, то не робить з неї ніяких висновків. Ми чи не єдина нація в світі, якої навіть власна історія нічого не вчить.

Я злобно пишу, бо ми постійно втрачаємо голову, натомість народжуємо їх по кілька на одних політичних плечах, і на кожному відрізку історії нагадуємо самі собі гідру, яка поїдає себе сама.

Я злобно пишу, бо я ненавиджу отаманство. Я ненавиджу людей, які не вміють і не хочуть переступити через своє малесеньке «я» в ім’я великого, всемогутнього й безсмертного «Ми». А ми ж як були отаманами, так отаманами й залишимося, але не навіки, а лиш на короткий час. Бо отамани довго й не гуляють і не святкують на своїй землі. Вони народжують тільки чорно-червоні процесії, які завжди йдуть в один бік і назад ніколи не вертаються.

Я злобно пишу, бо не можу витримати несправедливості, коли я бачу біле, а мені кажуть, що це чорне.

Я злобно пишу, бо мої гості, що живуть в моїй хаті, стають моїми хазяями і командують мною. Вони ходять своїми лаптями по моїх плечах, по моїй голові і моїй душі.

Я злобно пишу, бо вони вимагають від мене своєї мови, забираючи привселюдно від мене мою.

Я злобно пишу, коли чую, як зайди ображають у моїй присутності мою маму, називають її покриткою, виганяють її з рідної землі у далекі світи і при цьому ще розводяться про якісь там свої права.

Я злобно пишу, бо бачу, як у моїй печі прийшлі розпалюють вогонь громадянської війни – і заявляють, що так і треба, що все це називається «свободою слова» і «демократією».

Я злобно пишу, бо мої вічні «брати» вимагають від мене у тисячу разів більше, ніж у своєму домі, на своїй території, дають моїм синам і дочкам. У мене вдома вони вимагають своєї церкви, а в себе вдома з автоматами в руках знищують мою – і вважають, що це справедливо.

Я злобно пишу, бо ці «брати» мене привселюдно зраджують, оббріхують, день і ніч обкрадають.

Я злобно пишу, бо за нашу любов до них вони платять постійною ненавистю до нас, ще й наводять відсотки тієї ненависті і, відповідно, любові. 91% нашої любові до них, 62% їхньої ненависті до нас. І це вони вважають вічною братньою дружбою.

Я злобно пишу, бо відчуваю, що в моїй державі найбільшим ворогом вважають того, хто не на словах, а на ділі любить рідну землю, свій народ. Саме такий у нас – найбільш огуджений, спаскуджений, обпльований і принижений.

Я злобно пишу, бо бачу, як у нас іще до третіх півнів народжуються манкурти, перевертні, яничари, без совісті, без честі, з великими шлунками і такими ж великими кишенями. З досвітку до темної ночі вони торгують – торгують тим, що ще вчора називалося соромом і мораллю, честю і принципами, національною гідністю і синівською любов’ю.

Я злобно пишу, бо бачу, як поспіхом щурі покидають наш корабель, який ось-ось має піти на дно і разом з ним капітан, який ще залишається на палубі і вірить, що ще врятує корабель, хай і без матросів, і без помічників.

Я злобно пишу, бо бачу, скільки моя земля в сьогоднішній політичній вседозволеності та безпринципності народила блощиць і бліх, які переповзають чи перестрибують з холодної постелі у теплу, а, може, й гарячу, щоб там, упившись кров’ю, все одно здохнути.

Я злобно пишу, коли мені подають географічну мапу, обскубану, обгризену політичними мишами, і запевняють, що нині оце вона повніша, ніж тоді, коли тільки-но з’явилася на світ.

Я злобно пишу, бо відчуваю, що ми – малороси, хохли! – досі ще не доросли до нашого рідного національного князя, гетьмана, Президента. Ми й досі судимо не по ділах його в ім’я нас і заради нас, а судимо по словах чужих нібито за нас, але насправді проти нас усіх. Як тисячу років тому, кличемо до себе варяга, аби він нами правив і вчив нас, нерозумних, ума і порядку, бо під своїм ходити ми не навчилися, а тільки вміємо його зневажати і ненавидіти, хай і за щиру його любов до нас, поверхових і недалекоглядних. Ми замість пряника хочемо, щоб варяг приніс нам нагайку або батіг. Відібрав у нас солодощі життя, хліб і землю, вишневий садок і ставок, а дав нам взамін кайло, щоб ми довбали скелю, поки вона остаточно не впаде нам на голови і не поховає дурних і довірливих у рідній землі. А землею нашою ходитимуть чужі чоботи, витоптуватимуть наші імена і нашу історичну пам'ять. Сьогодні ми здамо Віктора Ющенка, а завтра – здамо Україну!

Я злобно пишу, бо знаю, що завтра моє слово, моя ненависть, моя досада і мій докір не варті будуть нічого. Якщо все піде так і надалі – від спалаху ворожого сірника згорить уся моя злоба і моя любов, щоб більше ніколи не з’являтися на цьому світі, який я ще сьогодні називаю Своїм.

Ось чому я так злобно пишу.

 Олег ЧОРНОГУЗ, сатирик