Олег БАГАН (Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова)

ПРОБЛЕМА РОСІЇ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ: ПОГЛЯД ІВАНА ФРАНКА

Тема Росії, російської державної ідеології (сло­в’янофільства), російської ку­льтури і політики стояла перед І. Франком май­же протягом усього свідомого життя. Ще у старших кла­сах гімназії він по­знайомився з окремими ху­дожніми творами російської літератури та ідеями сло­в’янофілів (О.Хо­­м’яков, І. Ак­саков та ін.) через москвофільські галицькі видання. Тоді ця тема була малозрозумілою Франкові, бо за власним його зізнанням, він ще мало знався на тонкощах політичних, ідеологічних складнощів і хитрощів. Наступним етапом вивчення російської проблематики і російських впливів у Галичині став період соціалістичних захоплень Франка, відколи він ознайомився з ідеями М. Драгоманова (кінець 1876 р.), який був головним провідником російських ліберальних та соціалістичних впливів у краї. До молодого письменника прийшло щире захоплення російською літературою – правдолюбною, народолюбною, критичною щодо соціальних несправедливостей і болів. М. Гоголь, О. Писемський, Г. Успенський, М. Салтиков-Щедрін, І. Тургенєв назавжди захоплюють його мистецьку уяву, підказують цілу програму для творчості, вчать аналізувати, оголювати суспільні рани, малювати реалістичні характери і картини. Потім додалися ще Ф. Достоєвський і Л. Толстой зі своїм витонченим психологізмом, концептуальним моралізаторством, зі своїми тремтливими переливами почуттів. Паралельно І. Франко збагнув, що таке ідейна літературна критика (В. Бєлінський, М. Добролюбов, М. Чернишевський, Д. Писарєв), критика, яка бере на себе обов’язок за умов політичної цензури боротися із державним обскурантизмом і соціальною несправедливістю, формує ідейно-ціннісну парадигму суспільства і його нову мораль, розгортає цілий фронт для наступу на твердині старого ладу. Саме такі конотації й інотації вчуваються й у Франкових ранніх літературно-критичних статтях, у подібних до російських формах він моделює й галицько-українське протистояння ворожій державно-політичній та ідеологічній системі Австро-Угорщини.

Спочатку І. Франко приймає схему М. Драгоманова щодо розуміння й сприйняття Росії: російська монархічна влада й репресивна імперська система – це погано, але російська ліберальна інтелігенція і культура – це добре. Орієнтація на сутнісну Росію (потенційно демократичну і прогресивну, але зараз тимчасово тиранічну й ретроградну) є порятунком для України й українського національного руху, який у такий спосіб може прилучитися до загальносвітового прогресивно-демократичного руху і програм соціалістичного переустрою – це кредо М. Драгоманова він переймає як заповіт і дороговказ з усією щирістю новонаверненого нової релігії соціалізму. Відповідно, у ранній творчості І. Франка (приблизно до 1882 р.) ми не знайдемо адекватних оцінок російського імперіалізму в Україні, але дуже часто повторюватиметься наведена формула М. Драгоманова: режим – поганий, бідний народ та ліберальна інтелігенція – добрі. Десь в кінці 1881 – на початку 1882 року в І. Франка намічається нова ідейна еволюція, поступово відбувається перший кардинальний світоглядний злам у напрямі переосмислення своїх соціалістичних захоплень. З’ясування причин і умов цього потребує спеціального екскурсу, тому ми обмежимося констатацією факту: саме у 1882 р. І. Франко пише свій знаменитий вірш, якому судилося стати одним з національним гімнів українства і який починався чіткими словами-тезами: «Не пора, не пора, не пора / Москалеві й ляхові служить…». Це була виразна візія національної ідеї як протиборчої щодо історичних ворогів як еруптивної вітальної сили, що визначально формує національне буття. Саме у той час намічається поступове зближення І. Франка з табором народовців, тобто галицькою національно зорієнтованою суспільно-громадянською течією, яку він перед тим, під впливом поглядів М. Драгоманова, нещадно критикував за нерозуміння передових ідей, світоглядну вузькість, провінційність і т. ін.

Отже, на початок 1880-х років припадає новий етап націософського й суспільницького мислення І. Франка, яке визначило вже не однолінійними доктринами соціалізму й матеріалізму (1876–81рр.) з їхнім принциповим космополітизмом/інтернаціоналізмом і відмовою дивитися на історію як на грандіозний театр гри національних емоцій, змагань, просторових інтенцій, імперських і націоналістичних закономірностей. Під впливом різних ідей (І. Франко завжди відзначався багатогранністю інтелектуальних зацікавлень) молодий галицький публіцист і громадський діяч щораз більше занурюється у логіку законів історії, у сферу людського підсвідомого, у світ національних міфів, культур, духовних традицій. Хоча ще принаймні до середини 1890 х років він залишався на позиції світоглядного позитивізму-раціоналізму (віри в силу науки і прогресу), однак крок за кроком, імпульс за імпульсом в його творчій та інтелектуальній лабораторіях все більшає неоромантичних візій («Захар Беркут»), психоаналітичних зацікавлень («На дні»), націоналістичних переконань (незакінчений роман «Не спитавши бороду»), а в науці і публіцистиці появляються теми церковної історії, релігійних світоуявлень, національних змагань, проблеми національної консолідації, національного характеру, волі і боротьби.

 Відповідно до світоглядної еволюції у І. Франка змінюється і ставлення до Росії й російської культури. Якщо раніше російський пафосний і крикливий лібералізм та соціалізм викликали захоплення, були спонукою до наслідування, то тепер прийшло усвідомлення їхньої вузької спрямованості та безґрунтовного екстремізму; якщо російська література недавно ще так приваблювала своїм соціологізмом і скерованістю до болів «маленької людини», то тепер вона вже видавалася занадто сухою, односпрямованою й позбавленою все-таки важливого для нього героїзму та індивідуалізму, особливо на різнобарвному тлі європейських літератур. У ширших вимірах І. Франко завжди залишався в українській культурі вітальним оксиденталістом, дух, ментальність, мистецтво західних народів були йому надзвичайно близькі. Ситуацію в Східній Європі він оцінював за невидимою аксіологічною парадигмою західної мудрості й історичного досвіду. Ідеалами й принципами для нього беззастережно були дух свободи, особистої гідності і відповідальності, громадської згуртованості, інтелектуального і творчого неспокою, устремління до демократичних норм. Усе це він найбільше цінував у західній культурі та історії, усього цього він найменше бачив у російській історії.

Зрозуміло, що в надзвичайно багатій, різноаспектній Франковій публіцистиці, меншою мірою в науковій спадщині, тема Росії приявна широко і поліваріантно, адже у складі Російської імперії тоді перебувала більша частина українських етнічних земель, і провідний ідеолог українського національного руху не міг бути байдужим до цієї проблеми. Тож ми зупинимося лише на кількох епізодах, які дозволять увиразнити Франкове бачення проблеми Росії лише в політичному аспекті, обминаючи велику тему сприйняття ним і тлумачень російської культури загалом.

Особливо інтенсивною й регулярною стала Франкова публіцистика на російську тематику в період співпраці з польськомовною львівською газетою «Kurjer Lwowski» (1887–1897). Це пояснювалося тим, що цей ліберально-соціалістичний часопис прагнув охоплювати якомога ширшу проблематику суспільно-політичного змісту і був типово європейським виданням за динамікою висвітлення подій та оперативністю аналітики. Послідовно відстоюючи демократичні вартості, описуючи події в Європі під кутом зору прогресизму та протистояння реакції, часопис об’єктивно змушений був концептуально аналізувати таке колосальне явище, як Російська імперія, зовнішньополітичні інтенції цього «жандарма Європи», його внутрішні процеси, змагання головних ідейних таборів. Закономірно, що І. Франко як єдиний українець серед членів редколегії часопису зробив російську тематику одним із центральних напрямів своєї журналістської праці. Він регулярно подавав короткі повідомлення і відгуки на події в Росії, особливо прагнучи висвітлювати саме український рух і розвиток української культури в імперії. Водночас І. Франко використовував і жанр розлогої аналітичної статті з метою осмислити ширші тенденції в російському суспільстві. Російська імперія оточувала кордони Австро-Угорщини з кількох боків – півночі, сходу і південного сходу, її зовнішня пропаганда і геополітичні стратегії постійно змагали до дискредитації міжнародної політики Відня, ізоляції Дунайської імперії, навіть до її можливої ліквідації як перешкоди для повного домінування Росії у просторі Середньосхідної Європи. І. Франко, який знав російську мову, писав нею і друкувався в російській пресі, розумівся на складнощах і тонкощах російського суспільного життя. Тож він і став провідним аналітиком російської проблематики у «Kurjerze Lwowskim».

Головною засадою для І. Франка було чітке розрізнення Росії імперсько-шовіністичної, реакційної, ретроградної і Росії демократичної, інтелектуальної, поступової. Тому, вловлюючи всі цікаві, культурно значущі, ідейно живі явища, він не втомлювався викривати Росію як безмежне середовище деспотизму і бюрократизму, фарисейства та облуди, тупого гегемонізму і дрімучої нетерпимості до свободи людини і народів. Для кожної публікації І. Франка характерні виваженість і проникливий аналітизм, фундаментальність у підході до теми і щире зацікавлення нею, майстерність публіцистичної оцінки і глибина роздумів справжнього лідера національного руху.

 Однією з важливих тем для І. Франка була оцінка тенденції офіціозної російської публіцистики, насправді пройнятої реакційними слов’янофільсько-монархістськими ідеями, але зовні прикритої ліберальною риторикою. Зокрема, це висвітлено у двох статтях про відомого російського публіциста Міхаїла Каткова «Катков і українофільство» (1887) і «До відома панів чехів» (1887). У них він дотепно, саркастично висміяв фальшиву позицію М. Каткова, який прагнув подати себе перед слов’янським світом як поборника прогресу, дружби народів. І. Франко нагадав, що саме М. Катков виявив себе як крайній шовініст під час польських повстань, виправдовував терор відомого російського генерала Муравйова у Литві і Польщі, оці «зґвалтовані і задушені жінки, діти вбиті в лоні матерів, пожарища і поліція в кожному куточку Польщі» [1; С. 487]. Тож, коли М. Катков виступав із своїми численними статтями на слов’янські теми як нібито брат і захисник усіх пригноблених слов’ян, то це було вершиною фарисейства і цинічної облуди – висновок І. Франка. Український публіцист закликав чехів не купуватись на такі фальшиві прокламації російських імперіалістів, дивитися реально на стан речей в Росії [1; С. 490].

На середину 1880-х років І. Франко вже мав сформований і категоричний погляд на такі значущі міжнародні питання, як ідеологія панславізму і його політичні інспірації. Відомо, що від 1840-х років панславізм (слов’янофільські теорії) широко розходився по слов’янських країнах, які були на той час переважно підневільними (окрім Чорногорії, Сербії, Росії), і служив культурницькою та політичною концепцією солідарності та визволення цих народів. Російські ідеологи панславізму і сама російська держава відразу добачили в цих теоріях зручну для себе систему засобів та ідеологем, за допомогою яких можна було змагатися за розширення Російської імперії і посилювати її впливи в слов’янських країнах. Таким чином, в суті своїй визвольна національна концепція стала поступово планом імперіалістичного ґатунку, тобто була підмінена сама її центральна ідея. Лише протягом 1888 р. І.Франко друкує в «Kurjerze Lwowskim» три статті, в яких доглибинно, саркастично й аргументовано висміює і розвінчує фальшиву тактику саме російського панславізму, який прагнув цинічно використати визвольні рухи слов’ян для російської імперської експансії, – «Поступ панславізму» (№ 66), «Панславіст про чехів» ( № 119) й «Успіхи панславізму» (№ 129). Останню, найкращу з цих статей, що не увійшла, зрозуміло, до 50-томного Зібрання творів І. Франка, ми передруковуємо у нашому збірнику.

До найвдаліших публіцистичних виступів на тему Росії належить Франкова польськомовна стаття «Університети в Росії» («Kurjer Lwowski», 1887). У ній, спираючись на ґрунтовну студію німецького дослідника Е.Любека в журналі «Die neue Zeit» (Штутгарт), він подав детальний огляд історії заснування університетів в Росії і проаналізував їхню роль в розгортанні демократичних процесів в цій країні, у витворенні живого ідейного й інтелектуального життя, розвитку науки та культури. Паралельно І. Франко описав усі форми тиску та обмежень, до яких вдавалася імперська влада щодо університетів як середовищ вільного духу. Загальний висновок публікації підводив до думки, що Росія в усіх вимірах цивілізованого, демократичного, освітнього поступу ще дуже поступається нормам Європи, попри всі активні й героїчні зусилля її інтелігенції.

 Вельми цікавим є в нашому контексті відгук І. Франка на публікації соціалістичного російського еміграційного журналу «Свободная Россия» («Kurjer Lwowski», 1889). Зокрема, він уже тоді вловив послідовний шовінізм і гегемонізм в російському русі: «Ні поляків, ні русинів вона (програма «Свободной России» – О.Б.) не розглядає як сили, окремі від Росії, навпаки, уявляє собі, що вони і дрібніші народи згідно житимуть в рамках сьогоднішньої Росії, користуючись усіма правами, потрібними для національного і економічного розвитку, і в той же час в поєднанні з великим організмом вільної Росії матимуть належну опору проти будь-якого тиску ззовні» [2; С. 539]. Також не залишилися поза увагою «централізм і революційне якобінство» [2; С. 539] російських революціонерів, тобто ті риси, які в майбутньому так маркантно будуть характеризувати російських большевиків. Тут ми виразно бачимо, що, при всій повазі до російського революційного і демократичного рухів за їхню героїчність і особливу наполегливість, І. Франко завжди залишався критичним до принципових, на його думку, вад і негативів у їхній природі.

Безумовно, вершинною публікацією на російську тематику в І. Франка можна вважати статтю «Подуви весни в Росії» («Літературно-науковий вісник», 1904, кн.12). Вона вражає глибиною розуміння цивілізаційних, ментальних, історичних та культурних основ Росії. Це спроба з’ясувати причини фатальної імперії-тюрми, яка тяжіє над різними народами і громадською гідністю мільйонів, яка вже ось двісті років тягнеться до Європи й її високих гуманістичних та демократичних ідеалів, але ніяк не може подолати в собі дрімучого азійського деспотизму і рабства. І. Франко робить таке проникливе спостереження: «Читайте найчільніших представників російської думки миколаївського часу – Пушкіна і Лермонтова, читайте те, що вони говорять про Кавказ – ані сліду думки, що ті кавказькі гірняки мають якесь право до самостійного життя в своїх горах і що війна проти них – се властиво наїзд і душення, затоплювання в кривавих потоках свобідних етнічних одиниць, а не ніяка цивілізація» [3; С. 542]. У цій тезі можна розгледіти не тільки скептичну оцінку російської культурної еліти як органічно імперського явища, а й культурологічне узагальнення про «освоєння» через літературу чужих етнічно і далеких цивілізаційно земель. Ця остання тема стане предметом наукових досліджень лише наприкінці ХХ ст. у працях Е.Томпсон [4] і М. Шкандрія [5], які детально опишуть форми «привласнення» через літературу інонаціональних територій в російській традиції. І. Франко ж чи не першим звернув увагу на те, з якою великодержавницькою впертістю і байдужістю здійснювалася російська імперська експансія, експансія, що замінила для росіян інші види, форми й цілі власного національного самоствердження.

Другою фундаментальною тезою І.Франка щодо морально-суспільної специфіки Росії було ствердження неорганічності теорій соціалізму і лібералізму в імперії. Ці західноєвропейські суспільні практики й ідеології в Росії сприймалися як напіврелігійні вчення, як якісь заморські дива, страшенно перекручувалися і профанувалися. І. Франко писав: «Відси (від незнання інтелігенцією реального життя Росії – О. Б.) пливли неминуче дві хиби їх лібералізму: або він переходив у незлічиме теоретизування, в доктринерство, яке щодалі все більше відбігало від дійсних обставин російського життя і, з невмолимою, здавалось би, консеквенцією критикуючи теорії найчільніших діячів Західної Європи, в ту саму пору преспокійно мирилося з нечувано дикими та жорстокими фактами окружаючої їх дійсності; або у інших брала гору потреба практичної діяльності, і в такім разі вони преспокійно покидали свої теорії, запрягалися в ярмо тої російської дійсності і з товаришів Герцена робилися Катковими» [3; С. 543]. Ця російська парадоксальність підтвердилася і в наш час, коли Росія на хвилі прискореного лібералізму 1990-х раптово перетворилася на автократичну, мілітаристську імперію на чолі з фанатично обожнюваними керівниками спецслужб.

Центральною думкою І. Франка щодо оцінки суспільно-політичної ситуації в Росії після царювання Миколи І було правдиве спостереження, що країною оволоділа знаменита і специфічно російська бюрократія, чиновництво, які в кожній імперії відіграють особливу роль, позаяк кожна гігантська система управління потребує маси тупих і цинічних виконавців. І. Франко зазначав: «Ціле правління Олександра ІІІ – се була тиха абдикація збитого з пантелику чоловіка, який у глухій злості проти суспільства, замикаючи очі і вуха на всі його стогнання і болісті, віддавав його в руки чиновництву – се була найстрашніша пімста за вбивство Олександра ІІ…» [3; С. 544]. І далі: «Будь Олександр ІІІ одиниця інтелігентна, талановита й енергійна, він міг би був іще боротися з тим станом речей, міг би був робити деякі проби вкоротити рамена поліпа, що висисає Росію. Але Олександрові ІІІ доля не дала нічого того, що було потрібне для такої боротьби, і він з інерцією дубового поліна пустився плисти в напрямі найменшого опору, в напрямі, куди несла його переможна хвиля чиновницького самовладства» [3; С. 544]. Актуалізувавши цю думку І. Франка, подивімося на сьогоднішню Росію: хіба створення всемогутньої і всеохопної пропутінської чиновницької партії «Єдина Росія» не нагадує нам про віковічну проблему імперії?

І. Франко передчував катастрофічні тенденції в Росії, що рухалася до сліпої, ненависницької революції. Ось як він характеризував ментальність і мораль провладних кіл: «Остатні десятиліття російської імперії – се образ подібного божевілля, але не одиночного, а масового. Всевладний російський чиновник дуріє… Не почуваючи ніякої одвічальності за свої вчинки, він стратив почуття різниці між дозволеним і недозволеним. А властиво він станув на тім, що все вільно, йому вільно. Розуміється, під одною умовою – благонадьожності. Се щось аналогічне з тою мітлою та собачою мордою, яку носила кровава оприччина Івана Грізного. Благо­надьожність сучасного російського чиновника, як ті емблеми шайки Малюти Скуратова… се тільки емблеми, зверхній знак охоти піддержувати фірму, параван, за яким витворюється генеральне обдирання і висисання землі руської. А сей параван, ся фірма, се три сакраментальні слова: самодержавіє, православіє і народність. І не думайте, щоб ті слова значили дійсно якісь принципи, яких би справді держалися ті, що нишпорять за параваном. Борони Боже! Се лише мальовані чучела, страховинні фігури на полотні. Всевладна бюрократія потребує мати мальоване, полотняне самодержавіє, щоб de facto сама могла держати державу в своїх руках і пастися її соками. Вона потребує лише фіктивного, мальованого, фарисейського православ’я, зведеного до абсурду і втоптаного в болото, здеградованого до ролі слуги, поліцейського та шпіона душ, бо тільки таке православіє може давати санкцію всім її огидним заходам. А щодо народності, то й тут бюрократія, чіпляючися за доктрину про одну одиноку державну народність, заходжується всіми силами коло того, щоб душити та гнобити недержавні народності, що, одначе, не перепинає їй обдирати та отемнювати й ту саму державну народність» [3; С. 547]. Чим не картина сучасної Росії з її відновленим «святим» Миколою ІІ і прмонархістськими пропаганд¬дистськими фільмами Нікіти Міхалкова, з її офіційною, кадебістською православною церквою і стабільною ненавистю до усяких там «кавказців» і «чурок»?

І. Франко точно вловив головну проблему російського буття – його цивілізаційну, ментальну, духовну невиразність і розщепленість між Азією і Європою. Створені на ґрунті азійського деспотизму і внутрішнього рабства, російська держава і суспільство пройнялися поривами за будь-яку ціну «наздогнати Європу» (своєрідний психологічний комплекс цілого соціуму, нав’язаний несамови­тою волею Петра І). Це самонасилування і невміння органічно розбудувати громадське й господарське життя величезної, неосвоєної до кінця країни спричинили фатальну неорганічність і моральну розірваність Росії. І. Франко писав: «Великий ти, генію російського народу, і нема тобі рівного серед освічених народів усього світу! Не в розумній самоуправі, не в мужній постанові, не в енергійній та витривалій діяльності, не в завзятій ревності при обстоюванні своїх людських та горожанських прав, не в далекозорій та горожанським духом подиктованій солідарності – ох, ні! Великий ти в терпінні, в уляглості, в безоглядному і безтямному самовідреченні, в безмежній незлопам’ятності. Недаром твій чільний письменник (Л. Толстой – О. Б.) і мислитель вискіпав і поклав «во главу угла» всього свого світогляду найабсурднішу, найменше відповідну для європейської вдачі євангельську доктрину «несупротивлення злу» [3; С. 556]. Чи неймовірна покірність російського народу перед владою тоді і тепер не говорить про непорушність у його психології цієї визначальної риси?

Стаття «Подуви весни в Росії» підбиває своєрідні підсумки у поглядах І. Франка на Росію: тут уже нема особливих ілюзій щодо можливості ліберального руху в імперії, цілком нема уповань на позитивні можливі успіхи її соціалістичного руху, є лише надії на глобальну, комплексну трансформацію цієї гігантської країни, яка буде залежати від поступових, копітких, уважних змін у всіх сферах. Крізь всю статтю проходять скепсис та іронія автора щодо сізіфових історичних зусиль імперії вийти на цивілізований шлях розвитку із мороку свого деспотизму, безмежної забюрократизованості і ментального рабства.

Майже впродовж усього свого творчого життя І.Франко був послідовним борцем із москвофільством в усіх його формах на галицькому ґрунті. У 1909 р., коли вже, здавалося, москвофільський рух в Галичині був дискредитований, він пише ще одну концептуальну статтю проти нього «Ідеї» й ідеали галицької москвофільської молодежі» («Літературно-науковий вісник», 1905, кн. 5). Ця стаття цікава не лише саркастичним висміюванням галицького примітивного і по-фарисейськи нікчемного москвофільства, а й тим, що виявляє набагато тверезіше ставлення І. Франка до російської культури. Зокрема, визнаючи багатство її, він чітко називає Ф. Досто­євського «реакціонером і «шовіністом» [6; С. 583], а про Л. Толстого пише так: «Толстой брався колись реформувати людову школу з такою програмою, щоб усунути з неї всі елементи новочасної освіти, а обмежився на самім читанні, писанні, чотирьох арифметичних діленнях і церковщині... Той московський Месія зі своєю проповіддю «непротивлення злу» являється могутнім союзником російського деспотизму, хоч і як остро іноді критикує його поодинокі діяння… Той «експонент самобитної рускої ідеї» в очах освічених репрезентантів західноєвропейської культури часто виявляється тупим ігнорантом, що береться філософувати, не засвоївши собі ніяких основ філософічного мислення, і що його «антитеза до західноєвропейського матеріалізму» являється нічим іншим, як кепсько перевареним первісним християнством, змішеним із темним аскетизмом часів упадку старинного світу, отже, культурним пережитком» [6; С. 584].

І. Франко вловив головну прикмету всіх провідників російського імперіалізму: зливати різні течії й особливості російської культури в одну суміш і штучно роздмухувати навколо цього «ідеологію» винятковості всього російського. У галицьких москвофілів це виглядало так: «… отсе все – і романтичний республіканізм Рилєєва, і безпомічний гуманізм Пушкіна і Лермонтова, і трохи містичне народництво Герцена, і соціалістичний радикалізм Чернишевського, і реакційний аскетизм Досто­євського та Толстого – … зливає в один ківш і видає за «ідею руського народа» [6; С. 584].

У багатьох статтях 1890–1900-х років І. Франко описує ситуацію в Російській імперії як нещадний натиск на все українське, як тупий державницький деспотизм, що знищує й ущемлює елементарні форми громадянського життя. Важливим висновком для нього стає усвідомлення того, що українській ідеї й українському національному рухові протистоїть не лише бюрократична машина централізованої імперії, а й по-великодержавницьки вихована, шовінізмом пройнята велика частина російської народної маси й інтелігенції. Тому в статті «Одвертий лист до галицької української молодежі» («Літературно-науковий вісник», 1905, кн. 4) він говорить про боротьбу з будь-якими формами москвофільства як про стратегічне завдання № 1 для національного руху: «…наша галицька та буковинська боротьба з москвофільством відтепер мусить виглядати зовсім інакше, бо й її терен розширюється безмірно (у зв’язку з певною демократизацією Росії у 1905 р. і відкриттям кордонів після революції там – О.Б.), а її зміст поглибиться відповідно до того, як вона розростеться до розмірів боротьби всеукраїнського національного почуття з винародовляючими претензіями «державної» великоруської нації» [7; С. 572].

Література

1. Франко І. До відома панів чехів // Франко І. Зібрання творів у 50 ти томах. Т. 46, кн. 1. – С. 487. – 490.

2. Франко І. «Свободная Россия» // Там само. – С. 538-542.

3. Франко І. Подуви весни в Росії // Франко І. Вибрані твори у 3 х томах. Т. 3. Літературознавство і публіцистика. – Дрогобич: Коло, 2004. – С. 541-567.

4. Томпсон Е. М. Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм: пер. з англ. М. Корчинської. – К.: Основи, 2006. – 367с.

5. Шкандрій М. В обіймах імперії. Російська і українська літератури новітньої доби: пер. з англ. П. Таращука. – К.: Факт, 2004. – 496с.

6. Франко І. «Ідеї й ідеали галицької москвофільської молодежі // Там само. – С. 577-588.

7. Франко І. Одвертий лист до гал.[ицької] української молодежі // Там само. – С. 567-576.