Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, кандидат філософських наук, член АУП

НЕБАНАЛЬНІ ІСТИНИ ІСТОРІЇ
або ДЕЩО З ІСТОРІЇ ОУН ТА УПА

На форумі одного харківського сайту недавно з’явилося приблизно таке: «Нехай УПА й присягала Гітлеру, але ж чим Сталін кращий за біснуватого фюрера? А Червона ж армія присягала кривавому Сталіну! Тому засуджувати УПА не можна — вона боролася, як могла, у тих страшних умовах між двома тоталітаризмами!»Така логіка міркувань не впала з неба: вона породжується не лише незнанням, а й хибними знаннями, навіяними постійним користувачам Інтернету статтями про суто тоталітарну ідеологію лідерів ОУН та історичну випадковість, яка унеможливила створення в орбіті нацистів маріонеткової Української держави.

Отож справді, давайте спробуємо розібратися бодай у деяких речах.

...У квітні 1941 року в окупованому нацистами Кракові «крило Бандери» провело свій II Великий Збір ОУН. В ухваленій цим Збором програмі говорилося, що «тільки справедливий, націоналістичний суспільний лад буде основою сили Української Держави й основою вільного життя всього народу».

Цей лад мусив бути організований «на основах сильної влади, сильної національної армії й фльоти та одної політичної організації провідного національного активу»; основи ці мусили включати «плянову організацію цілого господарського й суспільного життя», «поділ на рівні заняття й фахи та відповідно до цього виробничі й професійні організації, побудовані на засаді продукційного солідаризму й рівноправності всіх працюючих», «обмежене приватне, кооперативне й спілкове право власності на господарювання землею й верстатами для тих, які в них працюють», натомість мали ствердитися «державна власність важкого промислу й транспорту; усунення всякої спекуляції та самоволі й недбальства в господарстві» і т.д.

А ще ОУН-Б виступала «за плянову організацію українською державною владою народного здоров’я, розросту й тугості української раси», «за усунення чужих розкладових впливів», «за новий героїчний зміст української культури», «за свободу сумління й релігійних культів не противних моральній силі нації й інтересам Української Держави».

Усе це мало поєднуватися з сильним та ефективним соціальним захистом усіх осіб, належних до «української раси», а водночас лояльних до влади і задіяних у боротьбі «проти всіх поглядів і струй, що несуть ослаблення животних сил народу». І, нарешті, у цих постановах міститься пункт про те, що «в Совєтському Союзі жиди — найнадійніша підтримка правлячого більшовицького режиму і авангард московського імперіалізму в Україні...»Чи треба коментувати, до яких типів ідеологій належить ця програма?

Але одразу зауважмо, що спроби повністю солідаризувати ідеологію та практику ОУН з нацистською не вдалися через спротив двох груп в керівництві організації — Івана Мітринґи і Лева Ребета, відповідно, соціал-демократів та соціал-консерваторів, якщо позначити їх політичну позицію.

Ба більше: і Мітринґа, і Ребет виступали за багатопартійність, проти етнічного націоналізму, проти вождізму і лише надзвичайна воєнно-політична ситуація утримала їх від публічного виступу проти Степана Бандери.

Ба більше: була здійснена спроба висунути Романа Шухевича на посаду голови проводу ОУН — але той зрештою відмовився, вибачившись перед своїми прихильниками...

Іншими словами, розкол в ОУН-Б (який організаційно оформився 1948 року) існував уже тоді. Так само, як існував й ідейний розкол в ОУН під орудою полковника Мельника — адже Олег Ольжич та Олена Теліга вирушили до Києва готувати проти нацистів усеукраїнське повстання, тоді як сам Мельник та його однодумці співпрацювали з німецькою владою...

Відмова німецької влади визнати відновлення Української держави Бандерою та Стецьком тільки пришвидшила неминучі події, не більше.

Восени 1941 року німецька окупаційна влада віддає накази про арешти та знищення членів ОУН-Б. Німецький тоталітаризм виявився братом-близнюком радянського. А відтак цілком закономірно почалася ідеологічна переорієнтація націоналістів, спершу — на практиці, ще без фіксації в програмних документах.

Звернімося у цьому плані до такого дражливого (але і точного) ідеологічного показника, як антисемітизм. Вже у березні 1942 року, згідно з німецьким рапортом, «у Житомирі, Кременчуку і Сталіному було заарештовано кілька послідовників Бандери за те, що намагалися схилити населення до ідеї незалежності України.

Тоді ж було встановлено, що група Бандери постачала своїх членів та євреїв, які працювали на цей рух, фальшивими паспортами».

Як бачимо, поки що йдеться про «своїх», «правильних» євреїв, які «перекувалися» чи «прихильні до українців», на відміну від «неправильних», «промосковських» євреїв, «жидобільшовиків».

Але практика штовхає далі — з виникненням УПА в її лавах з’являються євреї-лікарі, санітари, чоботарі, обозники, а потім — і рядові стрільці та бойові командири. У лісах під охороною УПА з’являються єврейські табори. В одному з таких таборів біля Пориць, на Волині, перебувало 100 євреїв, а в іншому, в Кудрунках, — близько 400 людей. Є дані про напади боївок УПА на охоронців гетто і звільнення ними кількох сотень євреїв.

Це тільки один штрих щодо зміни практики ОУН-Б у 1942-43 роках. А вслід за змінами у практиці неодмінно мусять іти зміни в ідеології, щоб потім, у свою чергу, формувати практику нового типу.

І от 1942 року, коли Вермахт іде на Сталінград, Василь Кук, який очолює структури ОУН-Б на Дніпропетровщині (до речі, неабияка була організація! За свідченнями НКВД, понад 5 тисяч осіб! Так що не тільки Брежнєвим, Щербицьким та Кучмою славен цей край), організує роботу з переосмислення ідеології українського націоналізму.

Кінцевим результатом усього стає проведений після тривалої підготовки під орудою Романа Шухевича улітку 1943 року ІІІ Великий Збір ОУН. Без Бандери, Стецька, Ребета й ряду інших лідерів, які ув’язнені в нацистських концтаборах. Збір ухвалює нову програму ОУН.

«Знищення національного поневолення та експлуатації нації, система вільних народів у власних самостійних державах — це єдиний лад, який дасть справедливу розв’язку національного і соціального питання в цілому світі. ОУН бореться проти імперіялістів і імперій, бо в них один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно інші народи... Тому ми проти російського комуно-большевизму і проти німецького націонал-соціалізму. ОУН проти того, щоб один народ, здійснював імперіялістпчні цілі, «визволяв», «брав під охорону», «під опіку» інші народи, бо за цими лукавими словами криється огидний зміст — поневолення, насильство, грабунок. Тому ОУН бореться проти російсько-большевицьких і німецьких загарбників, поки не очистить України від усіх «опікунів» і «визволителів», поки не здобуде Української Самостійної Соборної Держави (УССД), в якій селянин, робітник і інтелігент могтиме вільно, заможньо і культурно жити та розвиватися».Ну, як, є різниця із тим, що було на початку 1941 року?

А ще у програмі конкретно сказано, за що бореться ОУН.

Зокрема, за «індивідуальне та колективне користування землею, в залежності від волі селян», «за вільну працю, вільний вибір професії, вільний вибір місця праці», «за свободу профспілок», «за вільний доступ до всіх наукових і культурних надбань людства», «за свободу друку, слова, думки, переконань, віри й світогляду.

Проти офіційного накидання суспільності світоглядних доктрин і догм», «за повне право національних меншостей плекати свою власну по формі й по змісту національну культуру», «за рівність всіх громадян України, незалежно від їх національности, в державних та громадських правах та обов’язках, за рівне право на працю, заробіток і відпочинок»...

З програми, листівок та преси ОУН-Б у цей час зникає гасло «Україна для українців», зникають слова про «українську расу».

Щоб вповні оцінити вагу цього рішення, зауважу річ, мало відому у нас: саме в цей час німецькі відомства з управління «східними територіями» переводять українців зі статусу «унтерменшів» до статусу «одного з арійських народів Європи»...

«Наші цілі здобудемо, вийшовши поза межі України та зв’язавши нашу боротьбу за УССД з боротьбою інших поневолених або загрожених імперіялізмами народів, зокрема народів Сходу, Прибалтики й Балканів, пропагуючи й реалізуючи наше гасло волі народам і людині й права кожного народу на самостійницькі національні держави та протиставитись реакційним концепціям і планам імперіалістів».

Хтось, утім, скаже, що все це були тільки слова, а насправді ніякого повороту не відбувалося. Знову звернімося до практики.

Не тільки поява у складі УПА численних вояків іншого етнічного походження (у деяких регіонах, за свідченням керівників червоних партизан, число неукраїнців у складі УПА сягало 40%-50%!) показує зміну ідеологічних віх, а й стан господарства у контрольованих повстанцями районах Волині.

Як пише петербурзький історик Олександр Ґоґун, у цих районах господарство було організоване більш ефективно, а селяни жили заможніше, ніж у сусідніх, контрольованих нацистами чи червоними партизанами...

Далі — літо 1944 року, створення на багатопартійній основі Української Головної Визвольної Ради — передпарламенту Повсталої України. Президентом УГВР стає наддніпрянець Кирило Осьмак (у 1917—18 роках — член Центральної Ради), одним із його заступників — галицький ліберал Василь Мудрий, прем’єром та командувачем усіма збройними силами — Роман Шухевич.

Серед завдань, які ставить перед собою УГВР — «покликати до життя перший український державний уряд та скликати перше українське всенародне представництво».

В одному з номерів «Вісника УГВР», де міститься інтерв’ю з Шухевичем — «Чупринкою», читаємо такі його слова: «Гарантією справжньої демократичності майбутнього ладу в українській державі є, в першу чергу, широко народний характер українського руху, його безприкладна ідейність.

Український визвольно-ідейний рух зродився з надр українського народу, діяв в ім’я інтересів українського народу. Воля і щастя українського народу — його найбільша мета».

Один з провідних ідеологів ОУН-Б та УГВР — Петро Полтава (Федун) — у ті ж роки пише, що повстанці ведуть боротьбу, зокрема, «за справжню демократію, проти диктатури і тоталітаризму всіх мастей, за свободу слова, друку, зборів, світогляду, за забезпечення за національними меншостями в України всіх національних і громадських прав, проти всесилля поліції, за таку владу в державі, яка найвищим своїм обов’язком уважатиме служіння інтересам народу, а не своїм імперіялістичним плянам».

Боротьба триває, вона ставить нові завдання. У червні 1950 року конференцією ОУН на українських землях схвалені уточнення і доповнення програми ОУН-Б. Це відбулося вже після загибелі Романа Шухевича, але сформульовані ці зміни ще за його участі.

Тепер у програмі прямо сказано про «демократичний лад» (і не один раз), про «демократичний державний порядок та справедливий соціяльний лад», про «свободу політичних і громадських організацій».

Крапки над «і» розставлені, причому куди більш точно, ніж у тих сучасних партій та організацій, які люблять зображувати себе прямими спадкоємцями ОУН та УПА.Іншими словами, «бандерівці» на українських землях пройшли тяжкий, але реальний шлях до визнання демократичних цінностей та боротьби за них. Отож будь-які твердження, що лідери УПА керувалися тоталітарною ідеологією, щонайменше, є некомпетентними.

...А парадокс ситуації полягав у тому, що сам Степан Бандера цього повороту не прийняв, і у 1948—54 роках ОУН-Б розкололася на тих, хто й далі сповідував вождізм та етнократизм, і на тих, хто раз і назавжди поставив на меті боротися не тільки за незалежну, а й демократичну Україну.

Скажімо, Лев Ребет у 1950-х роках головним лихом українського визвольного руху називав «злочинний шовінізм» та гасло «Україна для українців».

Абсолютна більшість вояків УПА та підпільників, яким вдалося пробитися на Захід, Бандеру не підтримала, хоча під час війни звалася «бандерівцями»...

І ще один штрих історії — і Ребета, і Бандеру з проміжком у два роки вбив один і той самий агент КҐБ — Богдан Сташинський — за особистим наказом «ліберала» та «антисталініста» Микити Сергійовича Хрущова...

www.pravda.com.ua