РОМАН ЛУБКІВСЬКИЙ:
«НАМ ТРЕБА РОЗВ’ЯЗУВАТИ ОДНОЧАСНО ДУЖЕ БАГАТО ПИТАНЬ»

Роман Мар’янович Лубківський — поет і перекладач, культуролог, державний і громадський діяч народився 10 серпня 1941 року на Тернопільщині.

Закінчив Львівський держуніверситет ім. І. Франка, філолог. Працював редактором у видавництві, заступником головного редактора журналу «Жовтень» («Дзвін»). 1980—1992 рр. — голова Львівської організації Спілки письменників України, член виконавчої ради українського відділення ПЕН-клубу, делегат Установчого з’їзду Руху.

Народний депутат України першого демократичного скликання, член Комісії у закордонних справах. Входив до Народної ради. Ініціатор підняття над Верховною Радою національного прапора України.

З 1992 р. — Надзвичайний і Повноважний Посол України в ЧСФР, потім у Чеській та Словацій Республіці; 1993—1995 рр. — у Чеській Республіці. 1997—2001 рр. — начальник управління культури Львівської облдержадміністрації, професор ЛНУ ім. Івана Франка. З 2006 року — Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Лауреат премії ім. Павла Тичини, Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, ім. Максима Рильського, закордонних: ім. Вітезслава Незвала, ім. П. О. Гвєздослава.

Урядові нагороди: орден «За заслуги», ювілейна медаль Верховної Ради України з нагоди 10-річчя незалежності України.

 

— Шановний Романе Мар’яновичу! Ви цікаві і неповторні у всіх іпостасях: як письменник (поет, перекладач, публіцист), як громадсько-політичний діяч (депутат, дипломат, завідувач відділу культури...), як людина (батько, чоловік, друг). Доводилося чути різні думки про Ваше слово і діло (однозначно оцінюють лише того, хто нічого справжнього не робить), хоча Ваш авторитет завжди залишався непохитним. І я знаю — чому... Зрозумів це, коли ближче познайомився з Вами як із людиною, репрезентуючи разом Україну за кордоном, де Вас, до речі, теж знають і люблять, побувавши разом із Вами на відпочинку. Про це я ще напишу, розповім, а наразі хочеться з Вами, людиною, яка уособлювала всю Західну Україну на трибуні Помаранчевої революції, порозмовляти про наболіле... «Нову владу» ми маємо вже п’ятнадцять років, Ви були біля джерел її формування. Знаєте її зблизька і зараз. Кардіограма нашого національного поступу, яка вона все-таки, адже населення України зменшується... висхідна чи низхідна?

— Візьмемо той самий 1991 рік, той самий Львів. Сусіди до мене підходили і нібито вибачалися, що вони не українці, не знають української мови, але, мовляв, ми вивчимо. І дійсно вони починали розмовляти українською мовою, і це тривало досить довго, і навіть гарно вплинуло на ситуацію «на горі», але потім ця тенденція згорнулася і зараз знову, вкотре за цих п’ятнадцять років, постає проблема двомовності на державному рівні! Хоча, мені здається, якщо б дати, приміром, на Донбас добру українську сучасну прозу, добрі переклади західних авторів, то...

— Для цього потрібно на державному рівні створити, поновити (бо вона за радянських часів була) мережу книгорозповсюдження, адже наші книги і до Києва не завжди потрапляють. А в метро за рік перебування у столиці я не бачив жодної української книжки, щоби читали...

— Це ще наслідки проросійської зорієнтованості попередніх урядів. Російська книга запанувала на нашому просторі. А щодо повільних, як нам усім здається, темпів теперішньої українізації, про важелі державного впливу, то... вони випливають з того, що наші помаранчеві, вони самі не вірили, що вдасться їм змінити владу так несподівано, не встигнувши приготуватися до неї... як сталося. Адже це не так просто — керувати державою. Але, але разом з тим тут ми остаточно зрозуміли, усвідомили, що Україна буде справжньою Україною, коли українцем буде середньостатистичний мешканець Донеччини.

— Цього, мабуть, не легше досягти, ніж увійти в Євросоюз, якого вже може й не бути, доки ми туди будемо готові... а от українець-східняк — наш, рідний, бо він — ми...

...То справді так. Нам лише треба чітко відділити державницькі декларації і людський справжній результат. Тоді, коли тільки проголосили, у 1991 році, незалежність, теж було мало часу відведено, хоча здавалося, що схід України вже почав вчити українську мову, а от на екрані далі продовжувався безлад і... низькопробність, і суржик. Але найстрашніше, це вже десь з розряду семіотики, найстрашніше те, що я бачу: от іде програма, наприклад, «Перший мільйон»... Ви звернули увагу, які там питання закидаються — з історії Росії, російської імперії... Навіщо це? Хіба це не підсвідомі (чи й свідомі) були орієнтири?

— Тобто, Богові боже, кесареві — кесареве... Українська держава залежить від української духовності, мови, чи мова зараз більше залежить від держави?

— Духовні багатства у нас є. Я хочу сказати одне: зараз потрібна державна воля, вона була задекларована, але вона ще не розплелася мислію по-українському Древу, вона не пішла до місцевих органів влади, особливо на сході, щоби більшість зрозуміла: українцем бути вигідно, я маю на увазі «українцем» у політичному сенсі. Ілюзія довго тривати не може, коли нема того постійного впливу на формування українотворчих процесів на сході і задекларованих європоцентричних загалом. Є закони історії. Коли, наприклад, чую пісню по-українськи, а через дві секунди уже йде три російські, то це значить, що ніякої державотворчої ідеї в інформаційний простір не спущено, адже саме культура має нас далі тримати в певному емоційному, історичному полі, а не в полі псевдокультури російського розливу. Я звичайно, розумію, що ніхто у світі не поставить кордону пісні, але я хотів би, щоб українське радіо, телебачення, українська преса давала поживу розуму і серцю, базуючись на наших цінностях; вони є великими, вони не лише в минулому, ми маємо і в двадцятому столітті, навіть за рахунок двадцятих років колосальні цінності, чому ми не бачимо їх на екранах? Немає українського кіно. А мішанина англо-російської попси разом із крайнім варіантом — Вєркою Сердючкою — має доволі агресивний характер, бо, мовляв, це ж перехідний період, що наш, так би мовити, громадянин, він не готовий, він не вміє, він не здатний усвідомити... І врешті-решт хай ця Україна «на цьому етапі» існує от така — драглиста, так би мовити, субстанція.

— А ще ж релігійно-церковний розбрат, який теж не сприяє усвідомленню нас усіх єдиною сильною і доброю спільнотою...

— Це питання теж має глибокі, хоч подекуди й сухі історичні корені. Питання об’єднання наших християнських церков на основі критеріїв, за якими чітко і ясно видно, що ми маємо свої віковічні цінності. Я не можу сприймати, скажімо, Дня захисника Вітчизни (якої Вітчизни?), я не можу однозначно сприймати навіть ювілею Спілки письменників — 70 років; я прекрасно розумію, що організацію заснували як профспілку саме радянських письменників. Як можна відзначати ювілей радянської міліції, радянської армії, змішуючи грішне з праведним. Не може цього бути надалі, коли хочемо мати справжню сильну державу. Погано, коли у львівських кав’ярнях звучить чужинецька низькопробна попса, але смертельно для держави, коли чиновник найвищого рангу більше любить культуру іншого народу, ніж свого, не знаючи (досі доводиться спостерігати) державної мови. Мусить бути даний імпульс плавній зміні переорієнтування щодо національно-культурницьких цінностей. Насамперед у державі мусить запанувати українська мова, але мова не калічена, не суржик... якою, до речі, іноді користуються і наші славні журналісти.

— Щодо 23 лютого... Мені здається, що указом Президента можна було подати це так, аби нехай хто хоче, той святкує, але ми маємо своє військо і свято свого війська будемо відзначати на Покрову. І на цьому поставити крапку.

— Справді, є такий дуже простий спосіб: перевести цю подію в ранг приватного відзначення. Нехай відзначають ті, яким вона дорога, з ким вона пов’язана, але не робити державним, тому що держава Україна до цього ніякого відношення не має. Далі. А ювілей, наприклад, Санкт-Петербурга, коли дарували, брали з Києва... бюст царя Олександра, повезли і подарували. Це ганьба, якої взагалі не можна допускати на гідному державному рівні. Минуле треба пам’ятати на рівні культури, а не на рівні нав’язаних нам імперією дат наших воєнних поразок або ж чужих перемог, які ми чомусь відзначаємо як національні свята. Тобто існує кліше, але це кліше має бути ліквідоване нами.

— Бо тепер нема на кого показувати пальцем, виносити сміття з нашої спільної хати, тобто держави.

— Наш Президент говорить про створення своєрідного ермітажу на території «Арсеналу»... він і сам збирає ужиткові речі, пише картини. Мені здається, що це цікаве саме собою, але паралельно треба думати не лише про столицю, але й про підтримку сільських будинків культури, про пенсії творчим людям — письменникам, художникам... тоді культура буде справді народною, національною. Державою має бути відрегульована ситуація щодо, так би мовити, духовного меню: що має бути насамперед, а що згодом.

— Тобто культуру треба будувати культурно...

— Саме так. Але є ще й інші речі. В Росії придумали фонд, спеціальний фонд, з якого фінансують премію ім. Юрія Долгорукова, якою нагороджують українських і російських письменників. Не знайшли іншого прізвища окрім «Долгарукова». Для кожного українця відомо, що це означає... Я не проти контактів з Росією, але знову ж таки, чітко має бути пояснено: ми спілкуємось на рівних, а не на рівні царсько-російських комплексів «старшого-молодшого» брата, який досі не витравлений у найвищих прошарках нашої політичної та й духовної влади. Ми співпрацюємо, але не хочемо бути втягнутими у чужий інформаційний простір як «погній для чужої культури».

— А наскільки є небезпека власне відділення, обмаргінальнення тих 12 мільйонів, чи скільки їх там називають, що за Януковича проголосували? Чи немає небезпеки втратити їх назовсім для України, якщо нав’язувати українську мову «зверху»? Може, в тому контексті Ющенко застерігається...

— Вся справа в тому, що ситуація радше спровокована зовнішніми силами, ніж внутрішньою політикою. Треба й це роз’яснювати людям по-людськи, допомагати їм. Тим паче, що виростає покоління, яке, віддаючи данину людським жертвам, цілком нормально сприйме й те, що історію батьків і дідів треба поважати, що це святе, але будувати своє життя, а не жити в тоталітарному минулому. Однак святе для українця не може бути освячене маршалом Жуковим, Сталіним, царицею Катериною Другою чи царем Петром Першим. У нас є своя історія, свої герої. Тобто, ми повинні все це бачити, Кабінет Міністрів здійснювати, на своєму місці має бути віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань... і ми повинні виробити адекватні випереджувальні способи впливу на свідомість. А такі можливості дає нам чітка державницька ідеологія. І друге... про сусідів поляків, чехів. З них можна брати приклад. Вони добре знають і свої «святі» місця у себе, і місце народження, проживання та поховання своїх геніїв та героїв у всіх куточках земної кулі. Там існує певна політика, яка передбачає включення держави в охорону і збереження тих цінностей. А ми дивимося крізь пальці на те, що у Празі нищаться пам’ятники із часів УГА і УНР, цвинтарі, де поховані видатні діячі національного відродження: це й вчені, і письменники. Ми не маємо на це абсолютно ніякого впливу. Ми навіть не знаємо обліковану кількість жертв, що загинули в Сибіру. Ми повинні ставити питання про повернення наших національних цінностей, клейнодів із-за кордону. Це також має стати предметом державної політики. Але так сталося, що нам потрібно вирішувати одночасно дуже багато питань.

— Власне... а от про Львів кілька слів. Ми всі його любимо. Як ви його бачите в контексті світовому зараз? Бо в суто побутовому його бачити сумно.

— Сумно якось бачу зараз його перспективу, але якщо говорити про стан збереження його пам’яток — так само з сумом, тому що маючи відношення до цього, страждаючи... бо бачу величезні духовні скарби, як кажуть, під відкритим небом, цінності насамперед суто львівські: це культура, яка просто гине на очах, це втрата численних пам’яток поселень, це перебудова дерев’яних церков священиками та їхніми слугами, це низький і жалюгідний статус провінційних містечок, які колись були культурними столицями. Я думаю про подільські Атени — Крем’янець... і це все мене тривожить. І до всього мусить дійти державна рука.

— Але ж нова влада — наша Україна, вже «нашішої» не буває.

— Ну, нова влада, я ще не бачу її, хоча де можу і як можу активно борюся за реалізацію культурницьких ідей. У найменших музейчиках Львова ми маємо розгорнуті аргументи на користь наших контактів не лише із Заходом, а з цілим культурним світом. Коли ставиться питання, як ставитися до Переяславської ради... зайдіть у поки що невеличкий, поки що юний музей гетьмана Івана Виговського у с. Руда на Жидачівщині, це принципово важливо. Тому що Галичина також була козацькою. Козаччина — це не лише острів, де була вольниця, де були гульбища, де, як ми звикли думати за п’ятсот років, була чернь. Насправді у той час у нас була висока культура, були університети з дипломами європейського, світового рівнів, було знання мов, Виговський був кодифікатором української мови. Ми це все знаємо, як і окремих персонажів нашої історії. Але я хотів би, щоб ми це обговорювали на іншому рівні, щоб це обговорювалося на сесії обласної ради або на сесії міської ради. Чому ми не можемо у Львові досі відновити церкву Святого Духа? Це ж, як кажуть, святе діло. Я б’юся роками над тією своєю пропозицією, ніби вже видно якісь обриси всього цього, але на втілення міська рада каже, що треба тій громаді, яка хоче мати там церкву, дати в оренду 4—6 соток землі, заплатити за оцю оренду... Я не можу добитися, щоби у Львові була вулиця імені Олеся Гончара, я страждаю від того, що ми не маємо у Львові літературного музею... Це все, на мій погляд, треба було б зробити негайно. Адже головне — це покоління, що підростає. не втратити його, тому що ті мізерні кошти, які отримує наш учитель, викладач вищої школи не дають їм можливості працювати з повною самовіддачею. Молодь шукає порятунку за кордоном...

— У селах — в корчмах... Село деградує, вимирає.

— Так, там немає бібліотек, книжкових магазинів. Отож, тим більше все залежить від засобів масової інформації, які й мають компенсувати нестачу «книжкової» нашої прози, нашої поезії, нашої драматургії... А наразі маємо російськомовні серіали. Шкільний клас ніколи не буде рости і не буде ставати потужним, доки не буде визначена культура як пріоритет держави. Ми культуру в державі зараз маємо або як орнаментальний елемент, або як початкову підготовку, як сказав Поплавський, або ще як туристично-пізнавальну. Пріоритет культури полягає в тому, що повинна бути визначена стратегічна лінія, програма будівництва, розбудови і збереження культури, почавши із звичайної інвентаризації того, що у нас збереглося. Я маю на увазі пам’ятки культури, які визначаються як нерухомість. Але є пам’ятки культури або джерела культури, як такі, які тяжко зафіксувати на певному місці: це хори, це співи, це прикладне мистецтво, це фонди, це все , що не може ставати хвостом лише тому, що нема у бюджеті протягом останніх років окремої такої графи «культура», є графа — «та інші видатки». Це є одна біда. Якщо є «інші видатки», значить це не є головні видатки, а це має йти після або паралельно з так би мовити оборонними концепціями. Тому що мусимо ставити питання про оборону культури. При Ступці, який при всьому тому, що він грав роль міністра культури, виникла грандіозна назва «міністерство оборони культури». Але він так і не став таким оборонцем. Та це вже інше. Значить, не могло наше суспільство розвиватися, а тим більше бути в авангарді, тому що навіть в міністерстві культури не мало місця для культури, як не було їй достойного місця в Конституції та бюджетах різних рівнів.

— Тобто нам уже потрібно захищатися нападаючи?

— Очевидно. Знаючи, що в тактиці державницького підходу до питань культури є ще одна проблема: хтось дуже мудрий, спритний вигадав кількісну формулу розподілу коштів на культуру — а саме: на душу населення. Таким чином, скажімо, Херсонська область, Запорізька, де населення щільніше, отримують на культуру більшу суму, хоча в них установ і об’єктів культури значно менше ніж у нашій, де чимало пам’ятників міжнародного значення, під егідою ЮНЕСКО.

— Про що Вам, пане Романе, говорити найприємніше — про минуле, сучасне чи майбутнє і в якій іпостасі — поета, громадського діяча чи політика?

— Мені чомусь здається, що повноцінна людина, яка відчуває себе громадянином, не буде сама ділити своє життя на якісь етапи чи якісь певні частини. Як для мене, одне переходить в інше... Зрозуміло, очевидно, що мені більше імпонує іпостась творча і громадська, тому що так звані «чисті» політики якраз бувають поза цими реаліями і їхні існування, на жаль, позбавлені і земного, і поетичного, зі своїми ідеологемами — кращими чи гіршими — вони часто віддаляються від всього прекрасного, що є в нашому житті. Чого можна чекати, на що сподіватися у завтрашньому?.. Мені загалом здається, що нашою бідою українською є те, що ми дуже багато часу, дуже багато роздумів, дуже багато уваги відводимо давньому минулому, яке мучить нас, але ми не можемо від нього відірватися. Тому, мені здається, настав, нарешті, час — показали події останніх місяців, що ми нарешті почали модернізовуватись, навіть швидше... надолужуючи втрачений державотворчий час, на який інші нації у спокійнішій обстановці затратили більше часу. Ми ще не відбулися як нація, а в буквальному розмінні переходимо з минулого у сьогодення, тому така величезна увага ритуалам і донині, певним історичним доріканням, певним жалям... відбирає дуже дорогу державотворчу надію нинішню.

Чимало орієнтаційних помилок минулого і найближчого минулого, які допустили уряд і Верховна Рада, даються взнаки і сьогодні, коли потрібно ще швидше зорієнтуватися, розробляючи свої політичні стратегії і тактики, як це рано чи пізно робили, наприклад, Литва, Латвія, Естонія. Але вони існували вже як анексовані держави, і тому для прибалтійських країн процес відновлення державності відбувся по суті безболісно... там ще живуть люди, які пам’ятають свої довоєнні держави. А ми виросли в інших умовах.

Я взагалі думаю, що набуття нами незалежності та її відновлення — це не акція, а процес. І зараз ми доходимо до того, що відновлюємо нашу державу, яку ми здобули на початку ХХ століття, яка мала всі атрибуції незалежності... хоча на перешкоді цьому стоїть дуже багато комплексів.

— Бідні люди і середній клас (як основа будь-якої суспільної формації) хочуть відчувати конкретне покращення життя їх сімей або чесне аргументоване пояснення труднощів, бо інакше не тільки не буде повернення людей-заробітчан із закордону, а ще один (очевидно, вже останній, бо більше їхати не буде кому) витік найпрацездатніших на тяжке заморське заробітчанство. Збільшиться діаспора, зменшиться материкова Україна.

— Уся справа в тому, що є національні меншини, які, незважаючи на статус діаспорних, є державниками, і є, скажімо, люди з українського Півдня, які більше люблять Росію, ніж свою державу. Ще раз наводжу приклад прибалтійських держав, які можуть запрошувати навіть на президентські крісла представників своєї діаспори, бо ті мають для цього відповідну підготовку плюс колосальний націєтворчий досвід. У нас такі люди не відбулися поки що, бо ми, навіть будучи національно і риторично свідомими і патріотично налаштованими на певні політичні утворення (партії), не мислимо загальноукраїнськи, будучи століттями розділеними і бездержавними. І нам доводиться вибирати з тих людей, які є, або на підході. За роки незалежності виросла молодь, яка вже звикла, що вона існує в номінально незалежній державі з усіма атрибутами, хоч, може, не до кінця реалізованими — кордонами, Конституцією, військом. Усе це є, але такої, власне кажучи, незалежності як категорії моральної, наша молодь не відчувала. Йшла якась лінія формальної реалізації вимог, але відбулася «помаранчева революція», відбувся колосальний злам, особливо в умах і серцях молодшого покоління, який, власне кажучи, був сильним поштовхом заперечити... попередників. На них тепер Надія.

— Але тепер важче, адже задіяні уже, здається останні резерви нації, тому кожний промах, помилка у конкретних реаліях переживається важче — як образа найближчої людини... Зараз з’явилася тривога.

— Поза всяк сумнів. І мене це тривожило: певні кадрові питання... певна анемія, певна декларативність, певна, я би сказав, апатичність їх енергії на очах народу... Держава будується скрізь: і на Майдані, і в кабінеті, і за робочим столом... Але мене непокоїть справді відсутність важелів заміни якоїсь страшної схеми, яка постійно або дає збої, або дає задні ходи. Системи, яка, фактично, й досі є радянською. І радянська система не навчена інакше як творити совкові варіанти, чи давати совкові рішення. І ці совкові рішення, які просуває система, ця своєрідна чиновницька машинерія, приймається людьми, вихованими ще за старої влади. Але мені здається, це не так проблема того, хто займе ту чи іншу посаду, а відсутність концепції. Але потрібно шукати, очевидно, адекватну ситуацію-систему, як от Комітет національного порятунку... Чи був його розпуск, чи він передав свої функції комусь? Тобто існує дуже багато питань, які не розв’язані... але дорогоцінний час пливе, мчить. Не треба забувати, що наш народ хоче чуда — вже і негайно.

— А зовнішні впливи? Тобто часом складається враження, що ми одні у білому світі, що ми всім потрібні, або ж навпаки — нікому не потрібні, отож, чи революційним, чи, так би мовити, помаленьку, еволюційним шляхом, так чи інакше прийдемо до «світлого майбутнього». Але ж не варто забувати, що тим часом, який ми проґавили як конструктивний, цим можуть скористатися сусіди, які, як свідчить історія, не дрімають. Чи та ж Європа, яка нас чекає... як пітон кролика, з цілком прагматичних міркувань. І та ж Росія. Той час, який проґавимо, може бути фатальним знову на століття або й навічно, адже історія, як відомо, ходить колами і є поганим учителем. Добрий учитель — інстинкт самозбереження. За його відсутності популяція зникає.

— Природно, що наше щастя для декого дуже небажане явище. Навіть Маргарет Тетчер, коли відвідувала Горбачова, не розуміла, навіщо, скажімо, Україні незалежність. Не кажучи вже про наших «старших братів» — як от Олександр Солженіцин, наприклад. Ми зафіксовані як держава, яка вже пережила розчарування світу, а «помаранчева революція» знову привернула увагу і зразу навіть навернула на наш бік таких політиків, як Бжезінський, Кваснєвський, Гавел... Я бачу результати співпраці нинішнього Президента зі світом: він уже повільно, дуже непросто наближається до іміджу керівника, з яким хочуть говорити... Як людина впливова, наш президент мав і має можливість залучити до сприйняття, до розуміння наших процесів людей, до думки яких прислухається весь світ.

Україна дала можливість пізнати, що вона є, що вона існує, що Україна — це не вигадка... Я думаю, що говорячи про певну нашу загальмованість, про нереалізованість, ми повинні так само знати, що від нас були у захваті такі сусіди як Польща, навіть прогресивна Росія, як колись Андрій Сахаров, адже фактом є те, що вже і в російській політичній сфері відбувається певний перерозподіл людей... і нас декларативно почали визнавати і ставити в приклад. Мені здається це дуже важливим, бо зможе знищити той антиукраїнський міф, який міряється так званими «національними інтересами Росії». Ми знаємо Зюганова, ми знаємо Жириновського, знаємо геостратегію офіційно прийняту, «солженіцинську», яка успішно реалізовується.

— Цікавий парадокс Солженіцина — шовініста-дисидента...

— У Росії, як і загалом у політиці, багато парадоксів. Я думаю, що путінський сценарій залучення України в пострадянський простір полягає в тому, що.... Україну можна взяти повноцінною агресією, нафтою і газом, що ми, зрештою, і бачимо. Тому сумарно, наразі маємо великий виграш, але цей виграш тоді буде виграшем, коли ми його закріпимо. В першу чергу, я би сказав, найголовніше закріпити незалежницькою ідеологією на сході України. Економіка підтягнеться.

— То що зараз робити конкретно тому ж селянинові, тому ж інтелігенту... робітникові й донецькому шахтарю? Чи займатися своєю конкретною справою чи бути готовим знову вийти на Майдан? Парламент продовжує бути театром...

— ...Вірю, що будуть зміни. Я хочу сказати за ідеологію. Все має іти паралельно... задекларовані державницькі підходи, курс на Європу, про що постійно говорили на Майдані... і на українізацію нашого Сходу.

— Ви тепер голова Комітету, який вирішує долю Національної премії імені Тараса Шевченка… Навколо неї точаться найлютіші полеміки-дискусії, на які лишень здатне наше гуманітарне, не завжди гуманне, картато-партійне суспільство…

— Так, ми маємо визначати свої, національні, вічні цінності, які народжуються сьогодні. Звичайно, ті цінності мають дві ознаки: одна — постійні константи, а друга змінна, залежна від багатьох факторів, певного суб’єктивізму членів Комітету. Я ще не чув такого, щоби всі і скрізь колись були задоволені його роботою, його рішеннями. Але існує момент істини, момент наближення до неї. Національну премію має отримати твір чи кілька творів, які є явищем саме в національному контексті. Тому важлива навіть не «продвинутість», успіх теми чи тексту. Це тепер, на жаль, не завжди збігається із їх універсальними художніми вартостями, які, як правило, залишаються поза телевізійними шоу, різновидами популістських «розкруток». І коли мені кажуть, що імена деяких лауреатів невідомі загалу… А як їм бути відомими — коли на всіх екранах Сердючка і Поплавський… У нас є дуже багато «успішних» письменників, але за багатьох із них я б не голосував. І тому є конфлікт між різними впливами, течіями, кланами… Я за митців, за якими стоїть творча доля, чий успіх підкріплений національними ідеями, працює на згуртованість нації потужними духовними засобами. Цього року маємо втішні результати у багатьох видах мистецтва: у живописі Євген Безніско, театральному мистецтві — львівський театр імені Леся Курбаса, українська поезія у всіх її різновидах: Анатолій Кичинський, Ігор Качуровський… Із прозою, на жаль, не вийшло… Відзначено публіцистику Анатолія Погрібного, документальну сагу Григорія Гусейнова з її історичною та сучасною конкретикою «Господні зерна». Важливим є, на мою думку, і географічний момент: премію отримали не лише кияни, але й репрезентанти мистецького Львова, Кривого Рогу, Херсона, Мюнхена… Тим самим ми засвідчили, що українська культура є цілісною і не ділиться на материкову та діаспорну. Цього року була цілковита прозорість у визначенні лауреатів, за що принагідно дякую Петрові Мойсейовичу Перебийносу, який надавав нам «площу» у редагованій ним газеті «Літературна Україна». Комітет одержав чимало листів, телефонних дзвінків із порадами, побажаннями рекомендаціям Ми усім вдячні. Тепер хочу сказати кілька слів тим, чиї бажання одержати Національну премію лишилися нереалізованими. Мусимо шанувати право дев’ятнадцяти членів Шевченківського комітету на власну думку. Справа тих, хто подавався у минулому році чи й раніше, не безнадійна, їх подачі можна повторити й цього року. Турбує мене ще й те, що негатив, який останнім часом виливається різними бузинами на Шевченка, переноситься і на Премію… і на сам Комітет, і на його конкретних членів. Хочу ще зазначити, що тепер Комітет працює на постійній основі і ми маємо можливість глибоко вивчати всі пласти мистецтва — від модерного до народного…

— Одним із найболючіших питань на п’ятнадцятому році незалежності залишається питання статусу рідної української мови, участь і роль Шевченківського комітету в захисті й утвердженні якого безперечно не остання…

— Я не знаю жодної країни, де би п’ята колона так шалено піднімала питання мови… щоби пересварити всіх і вся в Україні сущих між собою — оці «дядьки отєчєства чужого» — Симоненко, Вітренко... та іже з ними, які займаються демагогією. Після останніх виступів Президента, достойних Першої особи нашої держави, я переконаний, що після виборів ця проблема буде знята, ситуація зміниться на краще.

Розмову вів Ігор ПАВЛЮК