Віталій КАРПЕНКО, професор

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР І НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ

Державний інформаційний простір — надзвичайно важливе політичне поняття, яке у вартісній шкалі соціальних цінностей можна поставити на друге місце після державної незалежності. Держава зобов’язана забезпечити використання свого інформаційного поля в інтересах саме держави та її громадян. Якщо вона цього не зробить, то інформаційний простір буде використаний проти неї самої. І це ми бачимо на власному досить сумному прикладі.

До розпаду Союзу на всій його території, з Україною включно, був єдиний комуністично-радянський інформаційний простір, який суворо охоронявся і куди не допускалась жодна інформація, яка не вкладалась у рамки панівної ідеології. З цією метою і була створена система компартійної преси та розгалужені ретрансляційні теле- і радіомережі. Україна стала незалежною, створена самостійна держава, а в її інформаційному просторі безкарно і безперешкодно хазяйнують інформатори іншої країни. У перші роки незалежності наша держава зі свого дірявого бюджету навіть фінансувала теле- і радіопередачі з Москви, які дуже часто мали, як, до речі, і нині мають, антиукраїнське спрямування.

Цю ситуацію можна пояснити рудиментами комуністичної ідеології, певною традиційністю у сприйняті українським обивателем Москви як столиці колишнього Союзу, тривалою російськомовною експансією, метою якої були денаціоналізація і зросійщення нашого народу, але жодним чином її не можна виправдати. Держава, якщо вона себе поважає, має опікуватися своїм інформаційним полем, охороняти його, обробляти, як дбайливий господар, засівати державотворчими ідеями, щоб потім пожинати той урожай, на який сподівається.

Сьогодні сусідня Росія всіляко намагається використовувати український інформаційний простір в своїх інтересах, для поширення неоімперіалістичних ідей, для антиукраїнської інформаційної обробки наших громадян. Книжковий ринок заполонений сексороманами, детективами та іншим “легким” російськомовним чтивом (це коли національне книговидання на ладан дихає). У ґазетно-журнальному морі, як гриби по дощу, виникають видання “для чітающіх на русскам язикє” (тоді як національна українська преса знаходиться на грані загибелі). По телебаченню і радіо всуціль передаються кінофільми, пісні на “общєпонятном”.

Це не абищиця, на яку можна не зважати, це — відкрита інформаційна агресія сусідньої держави в український інформаційний простір. Недооцінка цієї агресії надзвичайно небезпечна — аж до втрати національної державності. Адже через інформацію формується громадська думка. Розглянемо найтиповіші форми російської інформаційної експансії в Україну.

Найперше — це поширення суто московських періодичних видань на терені України, зокрема центральних російських ґазет, традиційно відомих тут ще з часів Союзу, коли російська преса домінувала повсюдно. У ті часи найтиражніші московські часописи друкувалися безпосереднь на українських поліграфічних підприємствах і поширювалися місцевою робочою силою. Зі здобуттям Україною незалежності ця справа для Росії дещо утруднилась, оскільки за друк треба було немало платити, а довозити з Москви так багато ґазетної продукції також обходилося не дешевше. І тоді російські видавці, використовуючи недосконале українське законодавство та поблажливість вищого українського чиновництва, пішли на хитрість: додавши до традиційної назви часопису слова “Україна” чи “в Україні”, реєстрували їх ніби українські підприємства. Українська держава не тільки не ставить за допомогою економічних важелів серйозних перепон перед проникненням чужоземної, як правило, недружньої до неї друкованої продукції, а й реєструє її як нібито українську періодику, по суті, надаючи цим виданням у кращі умови. Таким чином, на українському ринку з’явилися ґазети “Известия”, “Комсомольская правда”, “Аргументы и факты”, “Труд” і навіть “Московский комсомолец” з припискою “В Украине” чи просто “Украина”. Це їх і формально і по суті прирівнювало до вітчизняних видань, дозволяло на тих же умовах використовувати поліграфічні потужності, послуги зв’язку в Україні. Фактично роблячи ґазети у Москві та маючи дешевий для них російський папір, росіяни успішно конкурують з українськими виданнями на українській території, обминаючи економічні труднощі, які стільки клопоту завдають тутешній пресі.

При занепаді видавничої справи в Україні загалом, ці часописи мають відносно величезні наклади. Так, ґазета “Аргументы и факты-Украина” друкується тиражем 170 тис. примірників, “Труд-Украина” — 185 тис., “Комсомольская правда” в Украине” — 195 тис., “Известия-Украина” — 528 тис. примірників¹. Це при тому, що середній тираж таких всеукраїнських видань, як “Молодь України”, “Літературна Україна”, “Демократична Україна”, “Вечірній Київ” коливається у межах 20—40 тисяч примірників. Запитання: “то чий же вплив на українського споживача більший?” — звучить суто риторично. Тим більше, що практично нічого українського, крім приписки “Україна” та “в Україні” у цих часописах не знайти. А от антиукраїнське подибується в різній оболонці скільки завгодно. Це помічає кожен вдумливий і мислячий читач.

До того ж Україні завдається пряма економічна шкода. Так, тільки за рахунок діяльності ґазети “Комерсант” в Украине” річний збиток державі та юридичним особам в Україні досягає 70 млн. грн., ґазети “Комсомольская правда” в Украине” — 33,85 млн. грн².

Друга типова форма експансії традиційна: завезення друкованої продукції безпосередньо з Москви. Чого тільки не побачиш у комерційних кіосках та на приватних розкладках у Києві та обласних центрах — і “Независимую ґазету”, і “Купеческое дело”, й “Экспресс-газету”, і багато інших. На станціях київського метро, на численних розкладках та на прилавках приватних кіосків, розташованих в найлюдніших місцях столиці цілодобово в продажу є московські ґазети, українських же тут практично не буває. На спроби з’ясувати чому так? — відповідь стандартна: не мають попиту. Але за всім цим стоїть тонко продумана політика і протегування місцевих чиновників чи то із світоглядних, чи то із суто меркантильних міркувань .

Третя форма інформаційного проникнення в Україну — насичення національного книжкового ринку чужомовною продукцією. Московські ідеологічні стратеги точно визначили слабкі місця в царині українського книгодрукування і, користуючись політичною короткозорістю чи свідомою позицією державного чиновництва, буквально заполонили державу різноманітною російськомовною літературою. Врахувавши дефіцит української дитячої книжки, українським дітям пропонується російськомовна продукція в яскравих обкладинках. Вигода подвійна: політична — підтримується тенденція зросійщення на перспективу; фінансова — виймаються останні гривні з майже порожнього гаманця українського обивателя.

Широко представлена література з давнього і недавнього історичного минулого, звісно ж, у московській інтерпретації, книги енциклопедичного змісту з домознавства, садівництва, психології, медицини тощо. Звичайно, чільне місце посідає те, що найбільше цікавить обивателя та незміцнілу в ідеологічно-моральному плані молодь: низькопробні детективи, романи жахів, пригоди суперменів, сексуальні сюжети. Якщо додати до цього значний масив порнографічної російськомовної періодики на кшталт таких видань, як “Интим”, “Только вы”, “Супер-эрос”, “Он и она” та інших, то стане зрозумілою і нинішня політична пасивність значної частини української молоді, і засилля російської мови на вулицях українських міст. Із 70 млн. примірників книг, які споживаються в Україні щороку, тільки 20 млн. видається на її території, 10 млн. потрапляє до нас із-за рубежу легально, а 40 млн. книжок — це контрабанда, внаслідок якої вітчизняні фінансові втрати сягають 700 млн грн³.

Книговидання в Україні, як і інші сектори економіки, придушене податковим пресом (на відміну від Росії, де ця галузь практично звільнена від оподаткування) і занепадає.

Четверта форма російської експансії в інформаційний простір України внутрішня, тобто та, яка має досягти все тієї ж мети ізсередини, — заснування і видання української періодики російською мовою. Йдеться не тільки про такі традиційно зросійщені реґіони, як Донбас, Південь, Схід, а й про інші місцевості України, надто про столицю. Склався стереотип не без умілого сприяння державних чинників чи, принаймні, при їхній пасивно-споглядальній позиції, що видавати періодику російською мовою в Україні престижно та вигідно. Хоча яка є потреба видавати, наприклад, “Теленеделю”, а не “Телетиждень”, “Анекдоты”, а не “Анекдоти”, “Киевские” та інші “вєдомості”, а не “Відомості”, “Новости”, а не “Новини”? Чому справді дуже потрібний український журнал мод повинен виходити російською мовою? Чому різні рекламні листки, бізнесову періодику, рекламу в столиці вважається престижним видавати мовою північного сусіда, а не україською? Чому, приміром, єврейська громада не видає своїх ґазет єврейськими мовами або, в усякому разі, державною, а видає російською? Таких запитань можна задавати багато, а от задовільну відповідь на них знайти важко.

Тому й склалася в нашій державі ненормальна ситуація, коли “на 100 етнічних українців нині припадає 7 примірників видань рідною мовою, а на 100 громадян російської національності — 54! За статистикою дві третини громадян нашої держави — українці. Росіян — близько 11 мільйонів”⁴. За останні роки ситуація на краще не змінилася: на 1 січня 2001 року за даними Держкомінформполітики в Україні було офіційно зареєстровано 10200 друкованих видань, реальне співвідношення між російськомовними та україноовними виданнями — 80 на 20 відсотків на користь перших⁵. Для повнішої картини додайте до цього 807,5 тис. прим. суто московських ґазет “Аргументы и факты. Украина”” “Труд—Украина”, “Известия. Украина”⁶.

Заснування і випуск російськомовних періодичних видань аж ніяк не можна вважати справою патріотичною: об’єктивно вони працюють проти національної держави, ігноруючи корінні інтереси української нації, оскільки звужують сферу функціонування української мови, підтримують процес зросійщення, зневажають українську духовність. Цього не можна виправдати жодними міркуваннями щодо нібито піклування про задоволення потреб російськомовного населення, оскільки розраховані такі видання на вседержавну аудиторію, а не на реґіони компактного проживання росіян. Російськомовне населення — поняття значною мірою штучне, оскільки рідною мовою людини вважається мова материнська, отже, тут на перше місце має висуватися фактор національний.

Ґазета “День”, що з’явилась як україномовне видання, під впливом політичної кон’юнктури все того ж фальшивого розуміння престижності починає дублюватися на російську. І незабаром з ґазетних кіосків Києва майже зникає український варіант часопису і замінюється російськомовним. Що ж дивуватися, що ця ґазета не тільки сама практично сповідує двомовність, а й обґрунтовує її доцільність у своїх публікаціях?

Про відверто антиукраїнські видання й говорити годі. Симоненківський “Коммунист”, вітренківські “Досвітні вогні”, виходячи російською або подаючи публікації як українською, так і російською, об’єктивно працюють проти України і за формою, і за змістом. Окремі російськомовні ґазети у південно-східних реґіонах буквально пашать шовіністичним шалом.

Загалом же в українській періодиці явно намітилася тенденція занепаду. Попри те, що кількість нових видань зростає, загальний наклад їх зменшується. Так, за 1985-1999 рр. кількість друкованих видань збільшилась з 1799 ґазет і 206 журналів до відповідно 2551 і 1374, а їхній загальний річний тираж зменшився більш ніж на третину — з 4608 тис. до 3024 тис. прим. Через безгрошів’я, за даними опитування Українського центру економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова, більшість українських громадян (62,4%) друкованих періодичних видань не передплачує⁷. Якщо ще кілька років тому на середньостатистичну родину в Україні припадало 3—4 періодичні видання, то нині лише 0,71.

Нарешті, п’ята за ліком, та чи не перша за значенням форма російської інформаційної експансії — завоювання українського телеефіру. Після витіснення Громадського російського телебачення (ОРТ) з першого національного каналу Українського телебачення, де воно домінувало, не сплачуючи ні копійки, було створено спільну українсько-російську (точніше російсько-українську) телекомпанію “Інтер”, яка не менш успішно робить ту ж справу на третьому державному українському каналі, де телеглядачів у неї, правда, менше. Однак справа не тільки і не стільки в “Інтері”, скільки в самій системі українського телебачення в цілому, яка працює на руку Москви. Нині в Україні зареєстровано 791 телерадіомовну організацію (513 приватних, 29 державних). Сотні приватних телекомпаній в реґіонах України, створених не без сприяння російського капіталу, ведуть передачі, як правило, російською мовою. Ні реґіональні, ні центральні телекомпанії, які отримали ліцензії на роботу в українському телеефірі, не дотримуються вимоги закону, яка передбачає, що не менше половини телепродукції має виготовлятись в Україні. Деякі компанії (наприклад, київська “ЮТАР”) взагалі спеціалізуються на ретрансляції передач російського телебачення.

Держкомінформполітики, керований Іваном Драчем, не маючи законодавчих важелів, змушений був обмежуватися словесними демаршами з приводу російської інформаційної аґресії в національному телерадіопросторі України — в додрачівський період навіть словесних заяв не робилося. Так, з приводу тенденційної передачі телеканалу “Інтер”, присвяченої сутичкам міліції з учасниками антикучмівської демонстрації 9 березня 2001 року біля пам’ятника Тарасові Шевченку та біля Адміністрації Президента, яка спрямовувала громадську думку в площину міжнаціональних стосунків, чітко сказано, що телеканал “Інтер” “є філією російського ГРТ (Общєствєнного россійского тєлєвідєнія)”, що “демонстрація тенденційних передач — постійна практика “Інтера” і що такі провокаційні передачі “з’являються в ефірі в період загострення політичної боротьби в нашій державі”⁸. Однак далі заяв, які для владної олігархії були, що горохом об стіну, справа не йшла.

Так, наприклад, як вийшло з ліцензуванням телерадіоорганізацій України. Держкомінформполітики визнав, що “типовою ознакою телерадіопростору України є засилля іноземної продукції, легковажні, сумнівної якості ведучі програм”, що “на загальнонаціональному каналі УТ-2 здійснює мовлення на кращих відрізках часу комерційна телекомпанія “1+1”, а на каналі УТ-3 — Українська незалежна телевізійна корпорація “Інтер”, незареєстрована в Києві периферійна “радіокомпанія “Нова Хвиля”... перемогла у конкурсі на право мовлення в столиці, а місцева державна компанія, яка всебічно висвітлює життя міста й області впродовж п’яти років, чітко дотримується законодавства, що регулює інформаційну сферу, програла”. Можна підтримати справедливе обурення з приводу таких аномалій, але що далі? Держкомінформполітики якось утрутився в ситуації? оскаржив у суді порушення законодавства? звернувся до Верховної Ради та Президента з вимогою закликати до порядку Національну Раду з питань телебачення і радіомовлення, яку вони призначають на паритетних засадах? Ні.

У нинішній ситуації, коли інформаційний простір України має сім няньок (крім Держкомінформполітики, є ще Держкомзв’язку, Нацрада з питань телебачення і радіомовлення, Національна телекомпанія та Національна радіокомпанія), важко добитися кардинальних змін. Замість ставити питання про уточнення і розширення повноважень Держкомінформ у свій час пропонував створити Координаційну раду при Президентові України, яка б координувала роботу решти няньок⁹.

Останнім часом Москва за допомогою телеефіру стала практикувати безпосереднє втручання у внутрішні справи нашої країни, відповідним чином коментуючи ті чи ті події в Україні, формуючи у глядачів симпатії чи антипатії до тих чи тих українських політиків. Щоправда, часто при цьому не обходиться без допомоги українських олігархів.

Особливу огиду і протест в українських патріотів викликала брудна кампанія очорнення і шельмування найбільш українського за всі роки незалежності і найбільш реформаторського уряду Віктора Ющенка, який вперше добився конкретних позитивних результатів в економічному і соціальному житті суспільства. Виконуючи замовлення президентського оточення і, як можна здогадуватися, самого ґаранта, чи не найаґресивніше у цій брудній справі вправлялося державне телебачення і особисто керівник Національної телекомпанії Вадим Долганов. Пересмикування фактів, відверта дезінформація і брехня, одностороння заанґажованість в подачах інформації — все це нагадало українській спільноті методи роботи комуністичної пропаганди і викликало широкі протести.

Якщо до того, що виробляв В.Долганов на УТ-1, додати недержавні телекомпанії, залежні від олігархічних кланів, яких не влаштовував Ющенко, та їхні ж друковані органи, то можна уявити яких розмахів набрала кампанія, розрахована на знищення Віктора Ющенка як керівника Кабінету міністрів.

Але антиукраїнським силам видалося, що цього замало. І тут до ганебної справи була підключена Москва. В ефір випустили програму відомого своїм українофобством журналіста Леонтьєва “Однако”, в якій на Ющенка “начепили всіх собак”: мовляв, його дружина Катерина є американським аґентом, сам прем’єр під каблуком дружини, отже, виконує американські настанови в Україні, і далі в такому ж дусі.

Чим закінчилися атаки на Ющенка, відомо: найефективнійший за всі незалежні роки прем’єр був зміщений. І без перебільшення можна стверджувати, що вирішальну роль у цьому зіграли інформаційні технології, застосовані правлячими олігархічними кланами.

При занепаді української друкованої періодики надзвичайно зростає вплив на соціум електронних засобів масової інформації — вони доступні практично кожній родині завдяки теле- і радіотрансляційним мережам, які дісталися нам у спадок від радянської системи. Спритники — доморощені і зарубіжні — врахували цю особливість і, використовуючи недосконалість українського законодавства, доклали всіх зусиль, щоб прибрати до рук важливу ідеологічну галузь. З цього приводу “Вечірній Київ” ще 1998 року оприлюднив цикл статей-роздумів президента Української телевізійної спілки Володимира Цендровського, в яких кваліфіковано аналізується ця проблема. За його підрахунками, загальнонаціональні та близькі до них за глядацькою аудиторією мовники мають таке охоплення населення України: УТ-1 100%; “1+1” 100%; “Інтер” 65%; ОРТ 85% з прикордонним прийомом, ефірною й кабельною ретрансляцією; далі йдуть телекомпанії ІСТV, СТБ, РТР, НТВ по 35—40% . Всі вони репрезентують відповідно голландських, німецько-американських, російських, американських, американо-російських, російських і знову ж таки російських власників, які з урахуванням таких компаній, як “1+1”, “Інтер”, ІСТV, СТБ отримали ліцензійну монополію на 80% загальнонаціонального частотного ресурсу України.

Крім політичних дивідендів, що виражаються в продуманому ідеологічному впливові на населення країни, в чиєму інформаційному просторі хазяйнують іноземні компанії, вони мають також чималий фінансовий зиск. Що це практично дає інформаційним “благодійникам” України, засвідчують цифри, наведені В.Цендровським: компанії Рабіновича, Фуксмана та Лаудера отримали 1997 року в Україні 89 млн. чистого прибутку. А останнім часом у зарубіжній пресі з’явилися публікації, які твердять, що іноземні “інвестори” проникали в український інформаційний простір не завжди чесним шляхом.

За три роки, що минули від публікації, змінились частково власники телекомпаній, додались, зокрема, до їх списку українські можновладці, та не змінилась суть явища, себто напрям телемовлення. Тому висновки із наведеного випливають такі:

1. Україна дедалі більше витісняється із свого інформаційного простору, в якому все вільніше хазяйнують чужинці, при цьому грубо порушуючи українське законодавство.

2. Тисячі журналістів та операторів позбуваються робочих місць і змушені застосовувати власний талант і фахові знання не для користі своєї держави, а для збагачення чужоземних грошових мішків.

3. При порожньому державному бюджеті з України викачуються за кордон десятки мільйонів доларів.

4.Через національний інформаційний простір України ведеться цілеспрямована робота щодо денаціоналізації, деукраїнізації населення через його зросійщення та обездуховлення за допомогою низькопробної, розрахованої на ниці інстинкти телепродукції.

5. Вищі державні чиновники України є співучасниками цього антиукраїнського процесу, оскільки за їх сприяння якраз і розбазарюється інформаційний простір України.

6. Процеси, які відбуваються в інформаційному полі України, загрожують її інформаційному суверенітету а, отже, безпеці держави і самому її існуванню.

Національно свідомі українці ставлять питання руба: кому це потрібно, кому це вигідно? І приходять до сумного висновку: тільки не Україні.

Примітки